Смішні ці новопреставленні московити, севастопольці тобто. Обурюються очевидним речам, традиції, можна сказати, їхній ісконній.

Інтерв’ю головного тренера псевдосімферопольської “Таврії” Сергія Шевченка варте окремого тексту і детального обговорення.

Чергова, вже, мабуть, 497-а рассказка про те, що не буває “хороших русскіх”.

На сцені стоїть товарний вагон. На дверях вагона напис “Слуга народу”. Трохи нище написано: “Ніщо нікуда не зникає і нізвідкіля не береться”, підпис: Миленко. Ще нижче написана непристойна похабєнь – “95 квартал”. Двері старанно закриті і прикручені дротом, із-за дверей чути приглушені голоси.

Московитські ліберали – теж люди. В першу чергу люди. Московити. Саме тому вони ніколи не віддадуть Крим, навіть якщо власноруч повісять Путіна на Кремлівській стіні. Історія гарантує це.

Підбивати підсумки 2018-го року я не буду, бо все в процесі – в Україні, в світі. Зараз не той момент, коли можна ставити крапку і щось аналізувати. Тому замість підсумків-2018 поговоримо про те, що на нас чекає в наступному році.

Життя буквально кожного дня підкидає все нові і нові приклади того. як українське суспільство, із радістю нахапавшись в 2014-15-му роках Зради, вже не може себе контролювати, і як у нього, суспільства, відмовляють життєво важливі органи на кшталт мозку.

Про те, яке саме питання має стати ключовим у спілкуванні із людьми з-за порєбріка, і взагалі про примирення.

Таких, як виявилося, вистачає.