Підбивати підсумки 2018-го року я не буду, бо все в процесі – в Україні, в світі. Зараз не той момент, коли можна ставити крапку і щось аналізувати. Тому замість підсумків-2018 поговоримо про те, що на нас чекає в наступному році.

Перша річ, найголовніша – це вибори. Мені це, чесно кажучи, не дуже приємно (я б хотів, щоб шуму і нервів було на пару порядків менше) – але так вже склалося, що і у нас, і за порєбріком всі теми, пов’язані з українськими виборами, вписуються в один шаблон: “От зміниться влада (ще запорєбріки люблять говорити “режим”; тут той приклад, коли “у кого что болит, тот о том и говорит”) в Києві, тоді й…” Відповідно, реакцією на цю ідею стала контрідея “Зараз не можна міняти владу, бо…”.

У мене до виборів, точніше, навіть не до виборів, а до цієї ідеї зміни ставлення просте. Берете стартову точку – хочте 7 червня 2014 року, хочте 27 листопада того ж року (набуття повноважень новообраними президентом та депутатами Верховної Ради). І дивитеся, що відбулося за ці роки. Дивитеся, аналізуєте ці зміни. І вирішуєте – вам подобається усе це, чи не подобається. А, вирішивши, обираєте, за кого голосувати – за владу чи за опозицію. Я не конкретизую, яку, тому що це в принципі неважливо. Все одно у всіх ситуаціях є влада і опозиція. Просто, наприклад, в США це давно структуровано і формалізовано, а у нас ні. Ну, і якісь жопоблочники на кшталт Новинського чи Бойка – це взагалі не опозиція, а люди, які працюють на країну-агресора, їх ми виносимо за дужки. (І ще тому виносимо, що, я сподіваюся, у моїх читачів немає в голові такого збочення, щоб голосувати за відверто антиукраїнські сили.)

Отже, вибір насправді простий – ви підтримуєте те, що робить чинна влада, чи ви не підтримуєте те, що робить чинна влада, і готові віддати кермо в руки опозиції. До речі, варіантів “тут підтримую, а тут ні” – не буває. Бо, скажіть мені, як можна вичленувати із персони Порошенка – “солодку лещенківську парочку” Кононенко-Грановський? Чи підтримку Кернеса? Або навпаки – як можна вичленувати із цієї ж фігури – томос, безвіз і т. ін., залишивши тільки Кононенка, Грановського і Кернеса? Все одно в Порошенку є і те, і інше, і ще там щось. Точно так же можна сказати і про Садового – в ньому є і досить успішний, європейський Львів, і адекватність частини його фракції в Раді, і водночас із цим Гришин-Семенченко, і провалені вибори в Кривому Розі, і сміттєва епопея (це взагалі не знаю, куди віднести – в плюс чи в мінус меру Львова), і багато чого іншого. Бо так насправді і є – без чорного і білого, з купою мутних і розмитих напівтонів.

Таким чином, пункт перший – вибори. Від них, в принципі, залежатиме все.

Друга річ, яка є суперважливою – це українське суспільство. За п’ять років у протистоянні “суспільство-держава” ситуація змінилася серйозно, якщо не кардинально. Уперше в історії (з 1991-го так точно, а глибше я лізти не буду, це вже тема істориків) українська держава виглядає і діє не гірше, а навіть і краще, адекватніше за суспільство. Завдяки суспільству, так, точніше, її невеличкій активній частині – як от квоти, українізація і таке інше.

Звісно, це пов’язано з тим, що державний механізм – це досить одноманітна структура, яка має купу зв’язків, завдяки яким невелика група людей може більш-менш ефективно керувати цим механізмом в цілому. Суспільство ж до біса різноманітне, і це може бути як плюсом, так і мінусом.

Яскравий приклад того, як суспільство програЄ державі – це феномен Зради, який заповнив український публічний простір у післяреволюційні роки. Якби держава була б так само сильно охоплена цим феноменом, ми б не мали і половини того, що маємо зараз – та ж помісна церква чи українізація радіо та телебачення.

Я вже писав про те, що одним із головних розчарувань 2018 року для мене став дуже низький, якщо не сказати – примітивний рівень дискусії навколо двох основних політичних фігур. Це якраз ознака того, що суспільство, замість того, щоб розвиватися хоча б так, як держава – кинулося в якусь дику крайність, якої після Революції Гідності не очікувалося побачити.

Тому пункт другий – це суспільство. Тобто люди навколо вас. Дійте на них, пояснюйте їм нехай і елементарні речі, учіть розбиратися із інформацією, спростовуйте фейки. Виховуйте, одним словом.

І третя річ, яка нас напряму не стосується, але є також важливою і для України. Мова про ідею “Московії без Путіна”. Мовляв, коли зі сцени зійде цей карликовий диктатор, ситуація в Московії зміниться, і можна буде завершити війну, відвоювати Донбас і навіть повернути Крим.

Зрозумійте одну просту річ. Прихід до влади в 2000-му КДБ/ФСБ – це не якийсь різкий поворот до совка, до імперської ідеї. Московія завжди була імперією. Згадайте, як Єльцин 1992-го не хотів віддавати Чорноморський флот. Згадайте мєшковщину, підтриману Москвою. Згадайте, як єльцинська, “демократична” Московія воювала з Грузією в Абхазії. Згадайте, що всі єльцинські роки Московія підтримувала Придністров’я. Згадайте Чечню.

Насправді, війна Московії з Україною мала розпочатися ще 1992-го. А не розпочалася вона з тієї простої причини, що у Московії тоді, на той момент, не було на це ресурсів. Не політичної волі чи бажання – а винятково ресурсів. На Абхазію вистачало, на Чечню вистачало, а на Україну не вистачало. Як тільки Московія набрала цих ресурсів відповідну кількість (як всередині країни, так і назовні – мова, зокрема, про проникнення “петрово-боширових” в українські силові структури) і були створені умови (а Революція Гідності була спровокована відмовою Януковича від асоціації з ЄС; а відмова Януковича від асоціації з ЄС була визначена на зустрічі Яника в Сочі з Путіним – тобто це було рішення Кремля), війна почалася.

Тому пункт третій – Московія ніколи не змінювалася. І не зміниться. Вона завжди була і є імперією. (Кількамісячний період 1917 року між лютневою революцією і жовтневим переворотом не рахується. В тому числі й тому, що у ставленні до інших народів і країн навіть та республіка Тимчасового уряду була такою ж самою імперією.) І вона ніколи не зміниться. Просто коли вона проїсть усе, що має – вона тимчасово перетвориться на вовка в овечій шкурі, як це було при Єльцину, коли довелося побиратися по світу і нехотя виконувати умови кредиторів. Як тільки завдяки цінам на енергоносії Московія від’їлася – овеча шкура була скинута, і у Мюнхені 2007-го Путін показав своє реальне обличчя. Своє і своєї країни. (От якби у нас тоді, 2007-го, була держава, хоча б така, як є зараз – вона б значно адекватніше оцінила ту промову кремлівського карлика. Бо тоді, здається, не оцінила ніяк.)

Тому єдиним можливим завершенням війни для України є зникнення імперії. Тобто її  розпад і денуклеаризація. Тільки тоді, коли на місці Московії з’явиться з десяток країн неімперського типу і без ядерної зброї – тоді можна буде забути про цей фактор.

А, значить, головною ідеєю для нас на 2019-й рік залишається те, що війна триває. На усіх фронтах – виборчому, зрадофейковому, донбаському, дипломатичному та багатьох інших. І наша задача – перемогти у ній. Бо кожен з нас, будучи громадянином України, уже за визначенням бере у ній участь. Участь можна і не брати – емігрувавши у якесь спокійніше місце. Але ЯКЩО ВИ ЖИВЕТЕ ТУТ – ВИ АВТОМАТИЧНО Є УЧАСНИКОМ ВІЙНИ. Ніколи про це не забувайте. Оце є і підсумок-2018, і план-2019.