Продовжуємо підбивати підсумки року. Поговоримо про найбільше розчарування (за моєю версією) 2018 року в українській політиці.

У фільмі “Птица-Гоголь”, присвяченому видатному українському діячеві московитської літератури Миколі Гоголю, є один цікавий епізод. Ведучий розповідає, як Гоголь відреагував на рецензії, які вийшли у пресі після появи його “Ревізора” на петербурзькій сцені. Драматург був розчарований тим, що критики і публіка не зрозуміли його твору: “Мене не за те хвалять і не за те лають”.

От я дивлюся на перипетії передвиборчої боротьби між прихильниками двох головних персонажів майбутніх президентських виборів – Порошенка і Тимошенко. Та частина українського суспільства, до якої я умовно належу, в основному хвалить першого і критикує другу. Так от, повторюю я за Гоголем – ви не за те хвалите і критикуєте, ви не на те звертаєте увагу.

За що хвалять Порошенка? Багато є різних причин і варіантів. Як божевільних, так і цілком реалістичних. Наприклад, сім’янин. Або патріот. Дає гроші на армію. Врятував країну. Перший президент, за якого не соромно. І багато інших “за”.

Я не збираюся зараз спростовувати всі ці чесноти, хоча по деяких пройдуся. Наприклад, “патріот”. Для тих, хто забув – цей патріот 2012-го року був міністром в уряді Азарова. А ще він був членом – ні-ні, не Партії регіонів, про яку люблять згадувати порохофоби (це, до речі, їм великий мінус, що вони чіпляються за пустишку, але не бачать реального зашквару), бо тоді ще і Партії регіонів не було, і донецькі там не керували. А був він членом СДПУ(о), ба більше, він був у виборчому списку на виборах-98. Пам’ятаєте отой речитатив “Кравчук-Марчук-Онопенко-Медведчук-Суркіс”, за який агітували ФК “Динамо” і персонально майбутній володар “Золотого м’яча” і тренер збірної України? Так от, 11-м у списку був саме Порошенко.

Це, до речі, нічого за великим рахунком не значить – але і говорити, що Порошенко всю дорогу був аж таким патріотом, це теж перебір. Звичайний персонаж із 90-х, бізнесмен-політик і таке інше.

Дає гроші на армію. А ви перевіряли? Я – ні. Думаю, ви теж. Це я не до того, що це обов’язково брехня – але ви ж не перевіряли, правда? Тобто вірите на слово. Що уже – поразка. Врятував країну? Давайте згадаємо, що Порошенко прийшов до влади тоді, коли уже був анексований Крим і висіла загроза над усією країною. І що він був і є президентом, а економікою займався уряд, яким керував зовсім інший політик. від іншої політсили.

Знов-таки, це все не до того, щоб показати, що Порошенко – ніхто і звати його ніяк. Просто головне у цьому політичному проекті зовсім не те, скільки він дав грошей на армію чи який він патріот та сім’янин.

Головне у проекті “Президент Порошенко” те, що він іде за курсом, який забезпечує існування і розвиток України у тому напрямку, який прийнято вважати проукраїнським і євроінтеграційним. І, за великим рахунком, все одно, чому він це робить – із якихось власних переконань чи через кон’юнктуру. Наприклад, для тих, хто забув, Петро Олексійович донедавна був парафіянином (і не просто парафіянином, а мав якесь там навіть “звання”) церкви Московського патріархату. Але при цьому саме він став головною рушійною силою – хто б що не говорив – процесу створення Православної церкви України і надання їй томосу про автокефалію, тобто про незалежність. Так само, маючи бізнес в Московії та на окупованих територій, він тим не менш проводить політику, спрямовану на розрив зв’язків із Московією і здобуття нових горизонтів, в тому числі економічних.

Можливо, він сам жалкує про втрату тієї ж Липецької фабрики. Чи про кримські активи. Але при цьому його дії – які, можливо, йому персонально на шкоду – йдуть на користь Україні. При цьому він чи принаймні його команда, як я вже сказав, вловлюють кон’юнктуру. Нашу кон’юнктуру. Квоти на радіо і ТБ. Майбутній мовний закон. Декомунізація. Томос. І багато іншого. Все це потрібно НАМ, і він для нас це пробиває чи вже пробив. Тобто по суті ми використовуємо Порошенка – і саме те, що ми можемо його використовувати (в тому числі й через наявність у нього потужної сили у Раді, чого не було у Ющенка), є найбільшим плюсом цієї кандидатури.

Яка разом з тим має купу своїх мінусів. (Не тих, що він колись був в СДПУ(о), це зараз не має значення. Хоча – хтозна, можливо, Медведчук саме тому досі й не сидить. Це так роздуми на тему…) Але ще одна помилка – це увірувати в те, що він є ідеальним. Я казав 2005-го про Ющенка, кажу про Порошенка всі ці роки – він має стати перехідною фігурою, перехідною до нової якості політики, до нової якості України, в кінці кінців. У цьому його історична місія. Гельмут Коль, на секундочку, теж був не ідеальним персонажем, і скандальчик із незаконним фінансуванням його партії при ньому-канцлері був ще той. Але при цьому він прийняв одну країну, а віддав її наступнику уже іншою – зробивши великий крок уперед.

Отак і Порошенко. Його історична місія – не стати найкращим президентом в історії, а зробити кілька упевнених кроків уперед, підготувавши для наступника уже зовсім іншу ситуацію, ніж ту, в якій був він сам у травні 2014-го.

І саме те, що він ці кроки робить – за власним бажанням чи під внутрішнім/зовнішнім тиском, – а ці кроки є бажаним нами, тобто він грає нам на руку, оце і є головним плюсом. Те, що українці (не малороси, не хохли, не “калбаса по 2.20”, а свідомі і активні українці використовують цей ресурс під назвою “Президент Порошенко” і витискають із нього нехай і не максимум в цілому, але максимум у порівнянні з іншими президентськими проектами – оце і є той аргумент, який, на мою думку, має бути головним.

(До речі. Я майже упевнений, що, будь Порошенко в опозиції – його риторика не дуже відрізнялася б від риторики, ну, скажімо, Садового. З певними особливостями, звісно, бо навряд чи Порошенко був би мером якогось облцентру. І так само я майже упевнений, що, будь “Самопоміч” частиною коаліції – такою, як НФ чи навіть і БПП, – їхня риторика була б схожа із риторикою депутатів-коаліціянтів. До речі, в деяких моментах саме “Самопоміч” виглядає найадекватнішою в Раді. А там, де вона виглядає неадекватною – це не в останню чергу політичні ігри, як із тою ж децентралізацією, за підтримку якої із фракції вигнали Вікторію Пташник.

(Це я пояснюю з двох причин. По-перше, для того, щоб окреслити коло своїх можливих уподобань на парламентські вибори. Бо так, я вважаю, що “Самопоміч”, при усіх божевільних Сироїдах та аферистах Семенченках є досить притомною політсилою – за певних умов. А аферистів і божевільних і у БПП вистачає. Причому точно таких же – хто здавався нормальним, а потім виявився мудаком, як депутат з округу, де живуть мої батьки.

А по-друге – щоб показати, що БПП і сам Порошенко не є чимось аж таким унікальним, що прямо як манна небесна упала з неба на наші дурні голови. Що крім них теж є певні сили, які за певних умов можуть підтримати і продовжити нинішній курс.

Чому ж тоді ти – спитаєте ви мене – підтримаєш скоріше БПП і Порошенка, ніж “Самопоміч” і Садового? Так тому, що не бачу серйозних причин міняти шило на приблизно таке ж мило, яке треба буде ще налаштовувати, а тут система уже чотири роки працює і приносить результат. От на 2024-й рік – будемо дивитися. Дивитися на те, в якому стані підійде нинішня БПП, які амбіції будуть у самого Порошенка (точніше, чи будуть у нього прем’єрські амбіції), кого він підготує в свої наступники на президентській посаді. А поки що, у нинішній хиткій ситуації – не бачу особливих підстав для різких рухів.)

Тепер про Тимошенко. Тут така сама ситуація, навіть гірша. Бо причин її покритикувати – море. І популістка, і проросійська, і з Путіним вась-вась, і те, і це, і п’яте, і десяте. Але знов-таки – люди за всією цією словесною мішурою, яка, за великим рахунком нічого не значить (ну як можна вірити словам політиків, скажіть мені?), не помічають головного.

А головне у проекті “Юлія Тимошенко” те, що вона уже двічі працювала прем’єр-міністром. І саме її дії на цій посаді – мають бути тим фактором, який треба розглядати особливо прискіпливо. Бо коли людина сидить в опозиції – вона може говорити що завгодно, так як за свої слова не несе ніякої відповідальності (принаймні, у нашого невибагливого лохторату). А от коли вона опиняється у владі – отут уже зовсім інша справа, бо тут їй доводиться ДІЯТИ. Чудовий приклад – кредити, про яких Тимошенко виступає зараз, критикуючи чинну владу, і які вона набирала пачками сама. Або продаж сільськогосподарської землі – проти якого вона виступає зараз, граючи роль полум’яної захисниці знедолених хліборобів, і за який вона підписувала відповідні документи, аби мати співпрацю із МВФ. Завтра Тимошенко стає прем’єр-міністром. Де вона візьме гроші? А якщо відкинути фактор Путіна? В МВФ. А там їй нагадають і наголосять. І вона, як миленька, почне зовсім іншу гру з іншою риторикою. А всі її нинішні слова не будуть варті ламаного цента.

Так от – головна критика Тимошенко має спиратися не на якісь там балачки, а на її дії під час двох прем’єрських каденцій. Бо це були її реальні дії, дії як одного з очільників держави. І немає ніяких серйозних підстав думати, що формат її дій зміниться зараз.

ЗІ. Я оце написав такий великий текст, а у підсумку подумав, що все ж до смішного просто – звертати увагу не на слова, а на дії. От і все. Але наскільки ж наші люди тупі, наскільки вони неадекватно оцінюють життя, реальність і політику, що навіть на такі елементарні речі вони не чи майже не здатні. Жах просто…