Ця історія не увійде в уже написану збірку «Кабанбик», бо це не про мою малу батьківщину, якій і присвячена ця збірка короткої прози), а про сусідній колгосп. Тому це не повноцінне оповідання, а так, замальовка, яку хочеться розказати, щоб черговий спогад мого батька не пропав даремно. (А шкода, що ви його не чуєте, такі історії треба слухати у його виконанні, це окремий шедевр.)

Зібрав, значить, у районі перший секретар райкому партії нараду на актуальну в той момент тему – закладення силосу на потреби колгоспного тваринництва. Нарада була зібрана на найвищому можливому рівні – на рівні голів колгоспів.

(Для тих, хто не знає, «силос — це соковитий корм для сільськогосподарських тварин, отриманий шляхом консервування зеленої маси (кукурудза, трави) без доступу повітря, що забезпечує збереження поживних речовин на зиму». Консервується він в спеціальних силосних ямах, які далеко не завжди були саме ямами. В несезон ми, сільські діти, там регулярно лазили, бо а чого такій чудовій локації пропадати.)

Як ви розумієте, якщо нараду збирає сам перший секретар – то це івент більш ніж відповідальний, і запізнюватися туди дуже небажано. Особливо якщо товариш перший секретар – авторитарний самодур (тобто класичний такий номенклатурник регіонального масштабу, мєстєчковий царьок, говорячи простіше; про нього в одному із оповідань збірки «Кабанбик» якраз згадуватиметься, бо є чого згадати і розповісти у прив’язці до моєї малої батьківщини).

Словом, народ зібрався у райкомі вчасно і навіть завчасно. Усі, крім голови одного колгоспу. Вже не знаю, чому він не поспішав – може, тому, що цей колгосп базувався у іншому селищі нашого району. Перше селище – це власне райцентр, але те друге, про яке знають тепер у всій Україні і навіть за її східними кордонами, бо нещодавно там були типу воєнні дії, а насправді банальний «флаговтик», так от, те друге селище, воно, скільки я себе пам’ятаю, було таким собі другим повноцінним центром сили у нашому регіончику, тому, можливо, місцеве начальство і дозволяло собі трошки більше, ніж голови звичайних сільських колгоспів типу нашого.

Втім, історія замовчує причину, відомий лише факт – товариш голова відверто запізнювався на нараду. І, усвідомлюючи це, він вирішив «горіла хата, гори й сарай». Тобто – все одно уже запізнився, то куди вже там бігти, ухвалив принципове рішення товариш голова (назвемо його, наприклад, Дмитром Васильовичем), і зайшов перед нарадою в генделик. Хлопнув там 200 грамів казьонки, закусив вогірком – і, уже підготовлений, пішов у райком.

Зайшов, вибачився, усівся, словом, нічого особливого і не втратив. Та і шо було втрачати, коли на нараді відбувалася класична ситуація – вище партійне начальство імітувало буремну діяльність, накачуючи голів колгоспів пафосними і грізними заявами, що треба активізувати, напружити усі сили, блаблабла, ну, словом, класична радянська історія. Так, ніби голови колгоспів самі, без наказу з райкому, не знали, що на зиму треба заготовити силосу.

І от, значить, виступає перший секретар, накачує, накачує, народ слухає. А товариш секретар вирішив від общого перейти до частностєй – і почав з нашого героя. Ага, прямо так і звернувся:

– Дмитро Васильович, от ви скільки заклали?

На шо той, ні секунди не вагаючись, чітко і впевнено відповів:

– Двісті!

Районний царьок розплився у задоволеній посмішці і, звертаючись до усіх інших присутніх, показав на нашого героя рукою:

– От, бачите? У «Мічуріна» (так тамтешній колгосп називався) уже 200 тон заклали! А ви шо? Беріть приклад з товариша Ім’ярека!

Нараду перший секретар, обрадуваний такими темпами силосозаготівель, закінчив на позитиві, а голови колгоспів, вийшовши з райкому, з отакенними очима звернулися до нашого героя: «Васильович, ти шо, серйозно 200 тон заготовити взявся?!»

– Та ну вас, – махнув рукою той, – то я в кафе зайшов перед нарадою і 200 грам «заклав». (Тут був продемонстрований усім добре відомий жест, який зазвичай демонструє, куди саме ці грами і були «закладені».) А коли Перший Секретар спитав – я і ляпнув.

Звісно, верховному районному начальству про це ніхто не доповів, і нагору, мабуть, і пішла ця цифра. Яку, на щастя, ніхто не контролював, бо передовий голова залишився на своїй посаді. А що ж, знає, коли, де і що треба закладати, щоб не розгнівати партійне керівництво.