Кілька тижнів тому я був на етері «Польського радіо для України». Етер був до Всеукраїнського дня футболу, говорили зрозуміло про що. І одним із питань було таке – які б дати в історії українського футболу я виділив до 1991 року.

Звісна річ, я згадав про 1894 рік, про перемоги «Динамо» в єврокубках, про 1927 рік – створення у Києві спортивного товариства при місцевій філії ОДПУ (потім ця контора була відома під вивісками НКВС та КДБ). А ще – я згадав про дату, яка практично усіма давно забута. Це 20 вересня 1987 року. І те, що вона практично усіма забута – по-моєму, дуже добре ілюструє і навіть пояснює, чому в Україні футбол так ніколи і не став справжнім футболом європейського, якщо хочете, «буржуазного» зразка, а так і залишається забавкою радянських спорттовариств, місце яких у процесі витрачання грошей на цю іграшку просто зайняли бізнесюки.

Ця дата – це день заснування першого на території СРСР справжнього професійного футбольного КЛУБУ. А ним був клуб з України – неіснуючий, на жаль, нині ФК «Дніпро». Тоді, у другій половині 80-х, коли Геннадій Жиздик (справжня легенда українського футболу, діяльність якого насправді не те що недооцінена, вона не оцінена взагалі, як на мене) став першим президентом першого клубу – та подія була помітна, прогресивна, вважалася новим кроком. А зараз про неї майже ніхто і не згадує.

А от, скажімо, «Динамо». День заснування спортивного товариства при відомстві товаріща Менжинського (до того його очолював товаріщ Дзержинський, а після того – товаріщі Ягода, Єжов, Бєрія, Андропов і врешті-решт Путін) пам’ятають, святкують і вот ето всьо. А день створення власне футбольного КЛУБУ «Динамо» (Київ) – не цікавить нікого. Та і день цей, я упевнений, ніхто чи майже ніхто з вас і не зможе назвати. Якби не такі олди журналістського цеху, як Юрій Корзаченко, ця дата – 3 січня 1989 року – давно б взагалі канув в Лету.

Ось, наприклад, подивіться новину з клубного сайту ДК про події 3 січня. Жодного слова про це немає. А це – по суті ключова подія в історії КЛУБУ. Який про це воліє не згадувати, а, може, і не знає. Ну добре Суркіси – вони, може, не хотіли б згадувати, бо це було при Безверхому, якого вони викинули з «Динамо» внаслідок мутного перевороту. А усі інші, так звані працівники так званого клубу? Їм це нецікаво? Так це ж їхня історія!

От саме тому, на моє глибоке переконання, українські ФК так ніколи і не стали справжніми КЛУБАМИ, а залишаються, як і в радянські часи, набором гравців і тренерським штабом – і ще папіком, яким замість партійного чи хазяйственного чиновника місцевого рівня став місцевий же бізнесмен. Різниця тільки в цьому. Ну, і в тому, що більше немає якихось умовностей типу «Нєхрєн райцентру в вищій лізі робити», тому тепер в УПЛ спокійно заходять «Колос» і «Кудрівка», «Епіцентр» і «Минай». Просто тому, що власники мають гроші – а заборонити їм це, на щастя, нікому.

Але усе те, що є – це не футбольні клуби. Бо між футбольним клубом і футбольною командою є колосальна, принципова різниця. Яку в Україні досі не усвідомили. Та і, думаю, не збираються. Бо навіщо – якщо усіх все влаштовує. Ну, аж до того моменту, поки не починається «Дніпро-Металіст-Ворскла має жити». Тобто коли папік перестає давати на команду гроші. І тут-то й виявляється, що ніякого клубу, який міг би забезпечити власне життя власними ресурсами – НЕ ІС-НУ-Є. І клуб тихо загинається. Бувають спроби винятків, десь успішні, на кшталт «Карпат», десь провальні, як другий запорізький «Металург». Але це саме спроби, а не повноцінні історії ФК. І навіть вони – дійсно рідкісні винятки. А усі інші…