Важко визнавати, що твою роль виконує уже хтось інший.

Там, значить, Саша Караваєв начебто як переходить із “Динамо” в “Шахтар”. Ну, тобто як “із”. Не переходить, звісно, це ж Україна і “Динамо” – а уходить після завершення контракту. І цей факт – не закінчення і непродовження контракту, а що йде саме в “Шахтар” – неслабо бомбанув уболівальників київської команди.

Які заговорили про те, що той Караваєв нам і нахой нє нужон, і він тільки про гроші й думав (прикиньте, професійний футбальор ДУМАВ ПРО ГРОШІ), і опше – головне, шоп свої пацани грали, клубні вихованці, а там хоч трава на четвертому місці не рости. Ну такі прямо патріоти, куди там. “Динамо”, воно ж, понімаєте, практично український “Атлетік” 🙂

От тільки коли від усього цього пафосу повертаєшся до здравого смислу – стає чуть-чуть смішно. Наприклад, ні для кого не секрет, що однією із сакральних скрєп для фанатів ДК є виграні в часи СРСР єврокубки. Так от. Коли відкриваєш склади фіналістів КВК-86 – то виявляєш дивовижну річ. У “Динамо” в тому матчі був лише ОДИН вихованець. Що особливо важливо – цим вихованцем був Олег Блохін. Чому це важливо? Та тому, що йому на той момент було 33 роки (серйозний для того часу вік). І він був справжньою суперзіркою усього футболу СРСР. Між іншим, ключовий гол, який поставив точку у тому фіналі, забив саме він.

Тобто – Блохін навіть у “передпенсійному” віці мав місце в складі “Динамо”. А от усі інші, хто був молодший, перспективніший і т. ін. за однолітків Блохіна (наприклад, геніальний Леонід Буряк, 1953 р.н., пішов з “Динамо” за 1,5 року до того фіналу) – вони УСІ були не вихованцями “Динамо”. Вони УСІ не просто були вихованцями інших футбольних шкіл – а уже встигли пограти на дорослому рівні. Дехто аж п’ять років, як Ігор Беланов.

А от у суперників “Динамо” було ЧОТИРИ гравці, які прийшли у дорослий футбол із молодіжної структури клубу. Мігель Анхель Руїс, Клементе, Хуліо Прієто і Кіке Рамос. Два останніх і народилися в Мадриді. А ще був Роберто Маріна, який теж прийшов в “Атлетіко” з дубля, хоч і починав кар’єру в іншій футбольній школі. Тобто по суті вихованцями так чи інакше можна було б назвати п’ятьох. Половину польових гравців стартового складу.

Звісно, хтось прибіжить і скаже – зате в “Динамо” тільки українці грали! Але, по-перше, як мінімум там один угорець був, Ласло Рац, якого ми знаємо як Василя. А по-друге – ви упевнені, що луганчанин Заваров чи народжений у сім’ї військового (з чисто московитським прізвищем) в Німеччині Кузнєцов – етнічно українці? Отож.

І по-третє. В “Динамо” грали вихованці українських команд (за винятком Заварова, той встиг пограти в РРФСР і навіть трофей виграв) тільки тому, що в УРСР “Динамо” могло будь-кого і будь-яким чином підгребти під себе. Ви ж знаєте, а тим, хто не знає, розкажу, що, наприклад, Анатолій Дем’яненко офіційно відмовився переходити з рідного “Дніпра” – після чого його тупо загнали на пару тижні в казарми (йому тоді було 19 років) і влаштували уставщину у вигляді курсу стройової підготовки. Після цього він змушений був погодитися на перехід в “Динамо”.

Уявіть собі таку ситуацію зараз. Уявили? Ну як? Отож. А тоді це було абсолютною нормою. Бо головній команді республіки треба. Бо “сьогодні уся Україна вболіває за”.

А за межі УРСР “Динамо” вилізало дуже рідко – бо там були свої динами. Тому випадки типу Віктора Колотова були радше винятками. А якби могли – то підгрібали б і там запросто, думаю, усім, хто пам’ятає чи знає про радянську систему (загалом і у спорті зокрема), це чудово розуміє.

А якби ЦК КПРС дозволив – то підписували б і легіонерів, в цьому теж сумнівів я особисто не маю. Наприклад, ви знаєте, що стадіон “Раздан” у Єревані будувався за активної підтримки відомого британського нафтового магната Галуста Гюльбенкяна? Я спочатку навіть не повірив. Це кінець 60-х – який нахрін бізнесмен, який жив у Португалії? Але, порившись в інеті, знайшов інфу про те, що таки так, совятник дав добро – бо це було вигідно і з точки зору грошей (не витрачати власні кошти), і з точки зору пропаганди (от як харашо в Радянській Вірменії жити, що емігранти радо співпрацюють з тамтешньою владою, і ви беріть приклад!).

Я упевнений, що якби вдалося достукатися до якогось Брежнєва і переконати його у тому, що легіонери в чемпіонаті СРСР – це піде на користь іміджу совятника, мовляв, у “найдружнішій країні світу із задоволенням грають зірки європейського футболу”, то ми б побачили тут, може, не Платіні чи Румменігге, але когось трохи нижче рівнем точно. Скажімо, якогось Пауля Брайтнера (він, як відомо, був ліваком) – уявіть собі, чемпіон світу, володар Кубка чемпіонів приїхав грати в СРСР! Ну а що, і політичне обґрунтування можна було вльогку знайти – ті ж Доролес Ібаррурі, Назим Хікмет, Моріс Торес, Володя Тейтельбойм приїхали в СРСР, то чом би не приїхати і футболісту, який співчуває соціалістичному світу (а він таки так, співчував).

Словом, я це все до того вів, що “Динамо” навряд чи колись взагалі було такою прямо командою в стилі “Селтіка”-67, де усі переможці КЄЧ, за легендою, народилися не просто в Глазго, а чуть не в околицях клубного стадіону. Подивіться склад ДК у фіналі Кубка СРСР-1954. Осетин Зазроєв, три закарпатці (Коман, Михалина, Попович), один яких на території нинішньої Словаччини народився, московити Ларіонов, Голубєв і Терентьєв…

“Динамо” було класичним грандом з давніх-давен, як мінімум з часів Лобановського – але просто можливостей підписувати гравців з інших республік СРСР, не кажучи вже про іноземців, не мало. Тому і окучувало усі футбольні команди України. Саме тому на той же 1986-й у складі переможців єврокубку вихованців школи “Динамо” і не було – за унікальним винятком Блохіна, який затримався через свої мегаталант і зірковість із попередньої епохи. А зараз усі ці ниття про те, що “краще нехай свої грають” – це винятково тому, що роль “Динамо” в Україні почав грати “Шахтар”. Звісна річ, не “бусифікуючи” якогось молодого динамівця, який відмовився переходити в ШД – а просто пропонуючи вигідніші фінансові умови тому ж Караваєву. І не тільки чисто фінансові – зрозуміло ж, що в Лізі чемпіонів грати цікавіше, ніж в кваліфікації ЛЄ чи взагалі ЛК.

До речі, подивіться нинішній склад “Динамо”. Ви багато там знайдете клубних вихованців? Так, багато. Але – просто тому, що в нинішню історичну епоху пацанів стали перетягувати уже на рівні ДЮФЛ. Саме тому Вівчаренко і Попов, Бражко і Піхальонок, Волошин і Шапаренко, Буяльський і Біловар в дорослий футбол прийшли уже як динамівці. А “мальчік со 130 кіломєтра”, який ось чи то завершив кар’єру, чи то за рекордами ще поганяється – ні. Бо тоді, в другій половині нульових – це було не потрібно, можна було спокійно дочекатися, як вистрелить десь у “Десні”, і тоді вже забирати, а так легіонери усі потреби перекривали (а шо, бабло було, поки ліміт не ввели – згадайте, як виглядало те “Динамо”).

Тож уболівальникам “Динамо” варто зрозуміти, що у їхнього клубу уже немає не тільки кнута, як при Лобановському, а і пряника, як у перші десятиліття після совятника. І тому такі історії, як з Караваєвим – будуть траплятися і надалі. Бо це об’єктивна реальність.

А те, що серед володарів КВК-86, на відміну від володарів КУЄФА-09, не було футболістів із темнішим, ніж традиційно у наших широтах, кольором шкіри, і усі без акценту говорили московитською мовою (крім, може, угорця Раца) – так це просто іздєржкі проізводства, так би мовити. Обумовлені політичною системою в тодішній країні. А не великим патріотизмом тодішнього власника “Динамо”, першого секретаря ЦК КПУ Щербицького.