Чергова, вже, мабуть, 497-а рассказка про те, що не буває “хороших русскіх”.

Читаю книжку Леоніда Парфьонова “Намедни 1946-60”. (До речі, обіцяє цього року фільми випустити про цей період, бо тут у нього, на відміну від подальших часових проміжків, навпаки вийшло – спочатку йде книжка, а за нею фільми.)

І ось очікувано в 1954-му році натрапляю на передачу Криму Україні. В цілому все написано досить притомно, але є один цікавий абзац.

По-перше, Парфьонов згадав лише випадки, коли частина московитомовних територій опинялася в складі інших республік. До речі, можна було б і згадати, з якої причини Донбас став частиною УСРР – а це аж ніяк не перемога України була насправді, а величезна поразка. (Ви уявіть собі, якою була б Україна без Донбасу. І на всіх голосуваннях на виборах, і у можливій війні з Московією.)

А от про зворотні приклади Парфьонов не згадав. Про ті приклади, коли частина Курщини, Білгородщини, Брянщини, Стародуб – етнічні українські землі – залишилася в складі РРФСР, і вся українська цивілізація там фактично зникнула. Про Кубань, україномовну Кубань, яка теж була знищена, і нині “кубанскіє казакі” це уже не нащадки українських козаків, а хтозна-шо на службі у Кремля. Про лівобережне Придністров’я, яке було відірване від УРСР і приєднане до МРСР з винятково політичних причин. Про північні райони Казахстану, населені казахами і татарами, які включили до Оренбурзької області, щоб між автономними республіками Поволжя і Киргизькою/Казахською АРСР (пізніше Казахською РСР) не було спільного кордону.

От і вийшло з його тексту, що це тільки Московія така ображена, що це тільки у неї відбирали території.

І по-друге. Цитата про “Новороссию”. Відкриваємо Вікіпедію – московитомовну, щоб не було сумнівів – і читаємо раз:

“К 1779 году большинство в Новороссии составили украинцы (64,75 %), наиболее многочисленные в сельской местности; на втором месте — молдаване (11,3 %), проживающие в Бессарабии; русские (9,85 %) долгое время составляли большинство населения городов, а также активно селились во многих сельских районах, греки (6,31 %) — в сёлах Мариупольского уезда. На долю украинцев в Екатеринославской губернии пришлось — 59,39 %, а в Херсонской — 70,39 % всего населения”

і два

На 1914 год крупнейшими этнографическими группами в Екатеринославской, Херсонской и Таврической губерниях были украинцы 56,7 %, русские — 21,2 %, евреи — 7,4 %, немцы — 4,4 %, греки — 3,5 %, молдаване — 2,8 %, татары и турки — 1,2 %, поляки — 0,8 %, болгары — 0,4 %.

Навіть півтора століття окупації не змогли всерйоз змінити етнічну мапу цієї території. Так, московитів понаїхало, алое було їх там менше навіть чверті населення. Питається – яким боком, за парфьоновською логікою, ця “Новороссія” мала б відійти РРФСР?

(Я вже не кажу про те, що у виданій 2015 року книжці сама назва “Новороссия” виглядає дещо двозначно – і автор не міг цього не розуміти.)

До речі, за даними перепису населення в Кримській області 1959-го року (всього через 5 років після приєднання) – українців там жило 22,28%.

Приблизно стільки ж, скільки московитів у Новороссії. Але Крим, за логікою Парфьонова, це московитська земля, яка просто передана Україні “за целєсообразностью”, а Новороссія… теж московитська земля, яка передана Україні взагалі незрозуміло чому. Отака от логіка.

І це ж пише не якийсь упоротий ьімперець, а начебто притомна, демократичних поглядів людина. От вам і відповідь на те, чи є там “хороші русскіє”. Вони, можливо, і є – але будь-який московит все одно буде відстоювати інтереси своєї держави. Якою б вона не була – царською імперією, республікою Тимчасового уряду, комуністичним СРСР чи путінською РФ.