Інтерв’ю головного тренера псевдосімферопольської “Таврії” Сергія Шевченка варте окремого тексту і детального обговорення.

Давайте домовимося, що я вам дав лінк, ви прочитали – і знаєте, o co chodzi. Тобто розлогих цитат не буде – так, при нагоді згадуватимемо ті чи інші слова тренера.

Отже, з самого початку. Клуб, у якому працює Шевченко, називається “Таврія” Сімферополь”, так. Але цей клуб зареєстрований в Херсоні, на вулиці Богдана Хмельницького, будинок 72. Це абсолютно відкрита інформація, яку легко можна знайти в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Я зумисно привів повну назву цієї структури, бо “Таврія” Сімферополь” якраз і є ГО, громадською організацією. До речі, ця інформація підтверджується і самим клубом. На їхньому сайті чітко вказана ця ж адреса “Для кореспонденції”.

Зазирнувши ще раз до Єдиного реєстру, ми вияснимо іще одну цікаву річ. Виявляється, СК “Таврія”, той, який існував до анексії Криму – він існує і досі. На папері, формально, але існує. Вуаля!

Так що слова Шевченка про “команду з таким іменем” – вибачте, в молоко. Ні, самоназватися можна як завгодно – але ж ви не сприймаєте всіх отих політклоунів Дартів Вейдерів як реальних батьків кіношного Люка Скайвокера, правда? Хоча у них те ж ім’я, вдягаються вони у тому ж стилі. Так і ця херсонсько-бериславська “Таврія”. Ну, назва, ну, емблема. Ніхто не заважає косплеїти будь-що. Але з якого дива цей косплей нам намагаються впарити як оригінал?

А з того дива, що проект “Таврія” Сімферополь”, на мою скромну думку, з самого початку був задуманий як проект із заробляння державних грошей. Шевченко згадує про “Шахтар”, “Зорю” – але ці клуби не зникли з професійного футболу, не припинили свою футбольну діяльність. Їх просто перевезли. Ці клуби, їхнє існування має певний смисл для власників – вони зберегли їм життя. Все логічно. Для тодішніх власників “Таврії” існування українського клубу у форматі переселенців не мало ніякого сенсу. Вони його і не стали зберігати. Знов-таки, все логічно.

А через кілька років пан Куніцин (чи хтось там за його спиною), очевидно, вирішив, що цей проект може принести якусь вигоду. Можливо, пряму фінансову, можливо, непряму – але у підсумку теж фінансову. Так відбулося “відродження” “Таврії”.

І, в принципі, нічого поганого в цьому немає. В Іспанії є вивіски, які відроджувалися 5-6 разів, та ж “Алмерія”. Тому в самому факті появи “Таврії” немає нічого поганого. Погане те, що цей проект з самого початку був мертвонародженим. Тобто він уже в момент своєї появи був нежиттєздатним. Бо задумувався, повторю своє припущення, як такий, що буде отримувати державну підтримку.

А її, наскільки я розумію, немає. Або є – але не в тому обсязі, в якому очікувалося. І тут пан Шевченко задається питанням – як це так, не знайти спонсора? Але навіщо він задається цим питанням в післяматчевому інтерв’ю? Іди до керівництва клубу, до топ-менеджменту – який і має відповідати за пошук спонсорів! – і там став це питання. Це взагалі внутрішнє питання футбольного клубу. Знайшли спонсора – існуєте. Знайшли багатого спонсора – існуєте шикарно. Не знайшли – се ля ві.

Смішно виглядає фраза Шевченка про те, що інтернет вибухне, якщо ця “Таврія” припинить існування. Ця “Таврія” взагалі нікому не цікава. Нікому, крім кількох десятків фанатів та пари сотень уболівальників. Навіть тим людям, які ходять на матчі у Бериславі, вона нецікава. Бо вони ходять просто на футбол. Привезіть їм іншу команду другої ліги – відвідуваність не зміниться. Люди просто приходять на стадіон, де раз на два тижні щось відбувається. Не більше. Берислав – маленьке містечко, 12 тисяч населення, там немає особливих місць для розваги і відпочинку (думаю, там навіть кінотеатра немає; хоча – чому “навіть”…). А тут – яке-не-яке видовище. Ще й, імовірно, безкоштовне. Чом би й не піти?

Так що “інтернет” зникнення “Таврії” помітить рівно на 24 години (чи скільки там живе в онлайн-просторі будь-яка пересічна новина). Спортивні сайти дадуть інформацію, уболівальники насеруть у коментах – а завтра буде уже інший привід для обговорення. Як це не печально усвідомлювати пану Шевченку. Але це правда.

І, нарешті, вершина інтерв’ю – це звернення до президента. Давайте ми зробимо одну просту річ – відкриємо сторінку Сергія Шевченка на Вікіпедії і подивимося його творчий шлях. Ну, футболістом він був у радянські часи – тут і говорити нічого. А от тренером?

90-і роки не рахуємо зі зрозумілих причин – тоді заробляти на футболі було просто неможливо. В 2000-х Шевченко працював спочатку у “заводській” команді в Охтирці, потім в “казиношній” команді в Симферополі. Обидва клуби існували рівно до того моменту, поки їм давали гроші їхні власники. Ні про яких спонсорів не йшлося і не моглося йти. “Нафтовик-Укрнафта” – це скорше соціальний проект, щоб показати, як нафтова контора піклується про людей на “малій батьківщині”. “ІгроСервіс” – вивіска для розкручення свого бізнесу. Не більше.

Так, далі був “Севастополь” – єдиний, забігаючи наперед, клуб, в якому дійсно намагалися хоч якось заробляти гроші. Знаєте, скільки матчів відпрацював Шевченко на посаді головного тренера “Севастополя” в чемпіонаті? Дев’ять.

Після анексії Шевченко залишився в Криму. Де два роки працював із іншою псевдо-“Таврією”. Думаю, не варто вам пояснювати, що там точно ні про яке заробляння грошей не йшлося. Сіли на федеральні гроші, місцеві, нагнули якихось бізнесменів, які там ще залишилися чи прийшли з материка – ось я вам перерахував можливі джерела фінансування кримських футбольних клубів.

Потім півроку був “Сахалін”. Тут взагалі нічого говорити – практично усі регіональні ФК у Московії це тягар на місцевих бюджетах; ну, або на філіях держкомпаній. І от, нарешті, “Таврія”. (До речі, виходить, що Шевченко попрацював у тьох різних “Тавріях” – канонічній та двох новоділах, українському та анексовано-кримському.)

А тепер скажіть мені, будь ласка, де пан Шевченко устиг дізнатися про існування “спонсорів”? От і я ж про те, що ніде. Тому він пішов найпростішим шляхом. Шляхом, до якого він звик у часи своєї футбольної кар’єри; який в принципі побутував, хоч і в дещо осучасненому вигляді, в часи його української тренерської кар’єри; і який абсолютно точно він пережив у післяанексійному Криму. Просити гроші у начальства.

Ні, я цілком допускаю, що переживання Сергія Шевченка щирі. Бо ж він зараз має роботу, яку-не-яку зарплату. А коли все це зникне – що далі? Знову шукати собі місце? Так це не 2010-й рік, коли його взяли у “Севастополь” за певні успіхи. Зараз він ніхто, один із багатьох тренерів, які нічим себе не проявили у другій лізі.

От і переживає пан Шевченко. Бо кому-кому, а йому зникнення “Таврії” Сімферополь” невигідне. Але – чому її і його, тренера, існування мають оплачувати платники податків Херсонської області? (Він же до Зеленського звертається, щоб той нагнув губернатора на виділення грошей. Як в окупованому Криму?)

P.S. І, до речі, я зовсім не за те, щоб “Таврія” Сімферополь” зникла з футбольної мапи України. Я за те, щоб вона – як і переважна більшість футбольних клубів України – повернулася до свого реального рівня. Рівня аматорського чемпіонату області. Рівень гри навряд чи упаде, відвідуваність, скоріш за все, не зміниться. А що ж зміниться? А гроші, які безглуздо витрачаються на ці псевдопрофесійні структури.