Підбиваємо перші підсумки існування нової помісної автокефальної української церкви.

Пора закінчувати із цими лінокостенківськими плачами над історією України і починати оцінювати її адекватніше і об’єктивніше.

На Різдво завжди чудеса. Так буває…

В Україні якось прийнято більше відзначати цього дня подію, що сталася 1919 року, хоча насправді, якщо розібратися, вона не мала аж такого реального значення – на відміну від події, що сталася рівно за рік до того.

Все частіше доводиться чути і читати – люди стомилися від війни, гинуть наші хлопці… А давайте поглянемо на статистику. І розберемося, від чого хто втомився.

Чудова ілюстрація. Показова. Еталонна. Дивіться. Кожного дня. Передивляйтеся. Може, після кількадесяти сеансів перегляду мізки і запрацюють.

Рік для України починається з видатної події – отримання новоствореною Православною церквою України томосу про автокефалію. Але частина українського суспільства, як воно здавна водиться у ньому, виявляє, м’яко кажучи, неадекватні риси свого характеру у реакції на цю подію.

Підбивати підсумки 2018-го року я не буду, бо все в процесі – в Україні, в світі. Зараз не той момент, коли можна ставити крапку і щось аналізувати. Тому замість підсумків-2018 поговоримо про те, що на нас чекає в наступному році.

Перед кожними виборами в Україні виникає питання – що робити із тими, хто голосує за гречку, хто голосує, увірувавши у казки і брехні популістів? Пропоную свій рецепт.