Пора закінчувати із цими лінокостенківськими плачами над історією України і починати оцінювати її адекватніше і об’єктивніше.

“Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоробство”, – написала колись Ліна Костенко. Але згадайте другий найвідоміший роман у віршах Ліни Василівни. Це “Берестечко”. Плач над трагедією, над поразкою і т. ін.

І так у всьому. Як про Берестечко, про Батурин, про Крути, про Іловайськ – так тільки дайте поридати. Ось навіть мем придумали:

А щоб згадати Конотоп, похід Сагайдачного на Москву – це ні. Тільки те, що було дозволене в рамках радянської історіографії – Хмельницький, боротьба з поляками…

От і Крути. Завдяки, зокрема, віршу Тичини (непоганому віршу, до речі) той бій сприймається як зрада і поразка. І влада кинула патріотично налаштованих дітей на вірну загибель, і сили суперника переважали, і загинули мало не всі. Ну чисто тобі Іловайськ-2014.

Але насправді ситуація значно більше схожа на Дебальцеве. Як мінімум своїм стратегічним підсумком – і тоді, і тоді були зірвані плани Кремля. Під Крутами Україна змогла затримати окупантів і завдяки цьому підписала Берестейський мир, дуже важливий для молодої української держави на той момент.

Точно так же і Дебальцеве – яке вийшло величезним обломом для Путіна, який прилетів до Мінська на переговори козиряти своєю майбутньою дебальцевською перемогою. Так не так сталося, як гадалося у Кремлі.

І це треба пам’ятати. Треба пам’ятати українські перемоги, а не плакати над ними і не називати їх поразками.