На Різдво завжди чудеса. Так буває…

У моїй френдстрічці на основному ФБ-аккаунті було (і є) два священника. Один – екс-УПЦ КП, нині ПЦУ – знають уже всі в Україні і навіть за її межами, це Олександр Дедюхін. Так-так, той самий, який Порошенка возив знайомитися з Варфоломієм І 🙂 А про другого Україна дізналася тільки зараз, завдяки воістину драматичним подіям.

Його звуть, як і мене, Володимир. Я читаю його за моїми фейсбучними мірками давно. Звісно ж, я знав, що він належить до УПЦ МП. І це не могло не накласти відбиток на моє першопочаткове враження. Знаєте, як це буває – коли ти бачиш тільки бірку і по ній робиш висновки. Але за біркою завжди стоїть людина. Або не стоїть, а людина і є цією біркою. У його випадку – стояла. (І стоїть.) І я читав його, спостерігав за його діяльністю – і церковною, і громадською, як він переймався проблемами своїх парафіян, допомагав різним людям у різним скрутам. Щось коментував, задавав якісь питання, про щось ми навіть трохи дискутувати. І ця бірка, вона для мене нічого не значила. Але.

Але – автокефалія. Томос. Помісна церква. І рано чи пізно як мінімум у мене (і у нього, звісно ж, теж) мало б постати питання – а як отець Володимир відреагує на все це? Це питання, воно крутилося у мені, і я його гнав від себе. Гнав, бо був варіант, що я поставлю його – і отримаю не ту відповідь, на яку очікую. Розумієте, одна справа, коли була невизнана, “розкольницька і неканонічна” УПЦ КП (хоч я і сам є, точніше, був парафіянином цієї церкви і старшого сина хрестив у Київському патріархаті) – це в принципі пояснює перебування в Московському патріархаті. Але тепер, коли є визнана Вселенським патріархом, законна і канонічна, помісна автокефальна українська церква…

Я так і не задав йому цього питання. Може, навіть не стільки через боязнь прочитати те, що я не хотів прочитати – а щоб не ставити самого панотця у, як мені здавалося, незручне становище. Просто читав його сторінку і намагався із його постів зрозуміти – так чи ні? В принципі, після певного моменту я здогадувався, але одна справа це здогадки – і зовсім інша доконаний факт.

І ось, кілька днів тому… Втім, далі ви краще почитайте ось ці скріни.

Але це було іще не все.

Ось що написали на сайті Сіверськодонецької єпархії УПЦ МП.

І ось цей пост.

А далі…

І так.

Ви знаєте, коли я вночі робив ці скріни і писав цей текст – я плакав. Чесне слово. Я плакав від усвідомлення того, як я не помилився у цій людині, як все прямо по-різдвяному казково склалося, як люди в цьому селі на Луганщині, селі, від якого до кордону з Московією якихось три десятки кілометрів, виявилися мужніми, чи розумнішими, чи добросерднішими – а, може, усе разом – за багатьох-багатьох своїх співвітчизників, які переступили через колись кимось розставлені бар’єри, в тому числі й церковні. І що отак от все склалося.

Я не знаю, що іще тут можна сказати, і чи варто взагалі. Дякую вам, отче Володимир Маглена. Дякую Тобі, Боже.