В Україні якось прийнято більше відзначати цього дня подію, що сталася 1919 року, хоча насправді, якщо розібратися, вона не мала аж такого реального значення – на відміну від події, що сталася рівно за рік до того.

Акт Злуки УНР і ЗУНР – подія безперечно знакова. Настільки, що 1990-го, ще у радянські часи, до Декларації про державний суверенітет, в УРСР відбулася акція на честь річниці тієї події, “Ланцюг єднання”. Це мало велике патріотичне, пропагандистське значення. І нині офіційне свято 22 січня – це День соборності України. І це нібито добре, бо несе в маси правильний меседж про єдину Україну (що особливо актуально після президентської кампанії 2004-го – пам’ятаєте оті карти з “трьома сортами українців?” – і, в принципі, донині).

Але якщо говорити не про символічне значення, а реальне – то Акт злуки нічим реальним і не став. Реального об’єднання не відбулося, ЗУНР і далі була по суті самокерованим державним об’єднанням, Галицька армія теж воювала так, як собі хотіла – що і вилилося у підсумку у Зятківський договір із Денікіним, який (договір) вважається ключовою причиною “листопадової катастрофи” УНР.

Одним словом, єдиної країни тоді не вийшло. То була скоріше декларація про наміри. Наміри, які по суті своїй реальністю так і не стали. (Можливо, не дуже й хотіли стати.)

А от 22 січня (9 за старим стилем) 1918 року сталася подія, яка мала значно реальніші наслідки. На політичній мапі Європи з’явилася нова незалежна країна, спочатку самопроголошена, але потім було визнання – і не тільки Центральними державами, а й країнами Антанти. Але головне навіть не це, а те, що та новостворена держава при усіх мінусах – була реальністю. Існували органи влади, створювалися інституції (Національна академія наук, яку вже більше півстоліття очолює Патон – була створена указом Скоропадського), були свої валюта і військо, державна атрибутика. Добре чи погано – але існувала Україна, як би вона тоді не називалася.

І, можливо, саме завдяки тому, що ця держава існувала – при створенні СРСР Сталіну і Ко не вдалося переламати своїх опонентів і фактично знищити хоч і кастровану, але суб’єктність радянської України (нагадаю, його пропозиція була створити просто національні автономії у складі Росії; а тепер подивіться на приклади Чечні чи Татарстану, що було б із автономіями – а союзні республіки взяли і вийшли із складу СРСР, бо це право навіть у Конституції було записано).

Але це, звісно, не головний наслідок. А головний – це те, що Українська держава існувала і продовжила існувати в екзилі. І було б абсолютно логічно, щоб в момент розвалу СРСР Україна, як країна, яка існувала – ВІДНОВИЛА свою незалежність. А не ПРОГОЛОСИЛА її. Бо проголошення незалежності означало, що це нова країна, це УРСР, яка стала незалежною – а не УНР, яка відновила своє функціонування.

І в цьому колосальна відмінність України від країн Балтії. Знаєте, як називався документ, яким Литва відмежувалася від Москви? “Закон Литовской Республики от 11 марта 1990 года «О восстановлении действия Конституции Литвы от 12 мая 1938 года”. Отак от. Це було ВІДНОВЛЕННЯ незалежності. І це був прямий зв’язок Литви-1918-1940 із Литвою-1990. А у нас цей зв’язок не був відновлений.

Ні, 1992-го Микола Плав’юк, президен УНР в екзилі, передав відповідні атрибути і документи Леоніду Кравчуку – але, якщо не помиляюся, це все одно не було ніяким чином оформлено. І в Конституції України прямо сказано – “керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням”. Ні про який Четвертий універсал УНР не йшлося і не йдеться. Це вже при Порошенку почали згадувати про події сторічної давнини (у першу чергу через столітній ювілей, у другу – через чергову війну з Московією) і притягувати ту країну до цієї. Але трохи запізно.

От якби тоді, на початку 90-х, 22 січня не про Акт злуки згадували (що комуністів і гебістів, схоже, не дуже й налякало – вони якраз нічого проти єдиної України не були, ба більше, вони й самі використовували цю тему – 1939-го, коли відбирали Галичину у Польщі, 1940-го, коли анексували нинішню Чернівецьку область, 1945-го, загарбавши Закарпаття – яке Московії взагалі ніколи не належало), а Четвертий універсал УНР, тобто проголошення незалежності, можливо, тоді Левко Лук’яненко і не закреслив би те слово у своїй чернетці.

(До речі, є версія, що з організацією цього живого ланцюга організаторам допомагало навіть керівництво УРСР, принаймні, в столичному регіоні. Питається – навіщо воно йому було потрібне? Можливо, якраз для того, щоб замазати нестрашною Злукою дату проголошення незалежності не їхньої, радянської, а реальної, української України?)

І, можливо, тоді Україна б стала Україною не 2014-го, а 1992-го.

А так дату проголошення незалежності просто “забули”, проголошенням незалежності назвали дату його фактичного відновлення, за Кучми дату ще й прикрили святом “День соборності” (1999-го, до речі, ніхто карти з трьома сортами українців не публікував і взагалі на цій темі не грав). Так народ і забув собі. Ви попитайте у сучасних дітей, яка подія в історії України сталася 22 січня. Вони вам скажуть, чому ні, в школі ж це проходять. Скажуть про Злуку УНР і ЗУНР. Про подію, яка відбулася формально, але якої ніколи не було фактично.

А про те, що 22 січня – просто на рік раніше – була реально проголошена незалежність України, і ця Україна реально існувала – вони можуть і не знати.

Можливо, в цьому і була наша найбільша біда – що ми тоді погодилися забути про реальну Україну, погодившись на типу-незалежну УРСР?