Підбиваємо перші підсумки існування нової помісної автокефальної української церкви.

На кінець січня, першого повного місяця існування ПЦУ, ми пережили:

– рішення Вселенського патріарха про повернення “розкольників” з УПЦ КП та УАПЦ в лоно світового православ’я;

– об’єднавчий собор ПЦУ, затвердження Статуту церкви, вибори митрополита Київського (а Онуфрій в очах світового православ’я перестав таким бути!);

– отримання томосу про автокефалію, включення ПЦУ в диптих Вселенського патріархату;

– офіційну реєстрацію ПЦУ як юридичної особи в Мін’юсті.

Отже, ПЦУ розпочала існувати, отримала власну Конституцію, предстоятеля, визнання головного православного ієрарха світу. Розпочалася процедура визнання ПЦУ в кількох помісних православних церквах світу – буквально учора архієпископ Євстратій заявив про початок процедури в Грецькій, Болгарській та Грузинській церквах (причому в Болгарській прогундяїські налаштовані члени Синоду програли голосування).

У Верховній Раді прийнято два важливі закони – про перехід парафій з однієї церкви в іншу та про реєстрацію конфесій. Згідно першому, парафії отримали дієвий механізм переходу, згідно другому – “УПЦ МП” має нарешті скинути свою маску і назватись тим іменем, чим вона є насправді (наприклад, РПЦ(У). А якщо не перейменується – втратить пільги, зокрема, податкові.

Розпочався перехід парафій з РПЦ(У) до ПЦУ. Зараз таких парафій 180, це близько 1,5%. Але!

Це парафії активні, живі, а не просто такі, які існують для галочки – бо такі рішення, це все-таки серйозний крок, на який сподобилися, особливо на території “УРСР до 1939-го року”, тобто без Галичини, в основному активні, патріотично налаштовані парафії та священники. Два приклади, про які я писав – старобільський священник Володимир Маглена та парафія і священники в селі Рубанівському, що на Січеславщині. Це, повторюся, не просто парафії, які існують “для галочки” – це ті люди, які живуть і діють.

А тепер давайте згадаємо цікаву статистику. Як відомо, кількість парафій РПЦ(У) десь удвічі, плюс-мінус, перевищувала кількість парафій УПЦ КП + УАПЦ. Але це парафії – тобто будівля церкви, пачка документів, священник, а скільки у нього там парафіян… А тепер до вашої уваги результати дослідження TNS MMI за 2015-2016 роки – про кількість ВІРЯН тих чи інших конфесій, тобто реальних людей, які відносяли себе до УПЦ МП, УПЦ КП і т. ін.

Тобто із вірянами – реальними людьми, а не “мертвими душами” – ситуація просто кардинально протилежна. І ще ці 180 парафій, які практично усі – це реальні живі люди, а не просто пачка документів і священник із будівлею церкви.

Уявляєте, який це удар по РПЦ(У)?

Вони, звісно, будуть чіплятися до останнього за цей показник – кількість парафій. Але рано чи пізно ця кількість у них стане меншою, ніж у ПЦУ.

А у Православної церкви України попереду великий, довгий і непростий шлях. Шлях до світового, якщо хочте, цивілізованого православ’я від московитського мракобісся – а його ще ой як багато на наших теренах. І головне завдання ПЦУ, як на мене – не поглинути оптом усі парафії РПЦ(У), прийнявши разом із ним всю ту московитчиниу, а залишити той цивілізаційний імпульс, який задали їй у Константинополі, у дуже прогресивному статуті (це не мої слова, а справжнього фахівця у цьому питанні, архимандрита Кирила Говоруна).

Стати не українською РПЦ, а справді сучасною цивілізованою православною церквою. Це мені хочеться персонально, як парафіянину ПЦУ.

Ну, і календар, звісно 🙂 Нікуди ніхто не дінеться – кілька років паралельного існування “двох Різдвяних свят”, а там і до 25 грудня звикнуть.