Після сьогоднішнього дня коротку “золоту пору” українського кіно можна вважати закінченою.

Вчора я написав, що “Карпати” мають померти, а не жити. Сьогодні я поясню, чому саме.

Ситуація із одним із найтитулованіших клубів українського футболу прогнозовано доходить до абсурду. І це правильно. Чи як мінімум логічно.

Мене давно мучає ця пісня. Все ніяк не доходили руки написати про неї, про її потенційний вплив, про те, що ж нами робити із цим впливом. І от, нарешті.

Думаєте, я такий заголовок написав, щоб хайпонути? Нічого подібного. Я зараз поясню вам суть слова “знищують”.

Сьогодні вранці помер побитий двома малолітніми дебілами Артем Мирошниченко. Побитий лише за те, що розмовляв – у Бахмуті – українською мовою. І його смерть – це вирок. Вирок цілому макрорегіону – і усій державі.

Так, вам не привиділося. Я хочу подякувати Харківській міськраді і особисто Геннадію Кернесу. За що? Так за Жукова. А ось чому.

Сьогодні, 24 листопада, в Європі сталося унікальне, чого не бачили вже майже півтора десятиліття.

Ця страшна історія може, ні, навіть має і повинна потягти за собою іще страшніші – але цілком логічні і, можливо, справедливі – наслідки.