Текст навіяний свіжим флешмобом #яНеБоюсяСказати – але в принципі це не тільки і не стільки про нього. Просто як привід викласти свої думки, які давно вже сформувались у зв’язний текст.

Прочитав тут  днями одну новину із життя московитів. Про неї, точніше, про реакцію на неї хочу поговорити.

Несподіваний срач розкручується в інтернетах навколо культового персонажа наших часів – Іво Бобула. Вставлю і свої п’ять копійок.

Сьогодні позапланово хочу поговорити про такий термін, як “вишиватник”.

Є в Світовому океані таке місце – Challenger Deep. Безодня Челленджера. Найглибше місце на Землі, найнижча точка, куди може опуститися людина (три людини, якщо бути точним – Джон Волш, Жак Пікар та Джеймс Кемерон). Схоже, в українських політичних реаліях можна вводити поняття “Безодні Савченко”.

Десять років я всередині футбольної журналістики. І десять років я бачу і чую одне й те саме. Оцю от боротьбу київських і донецьких, яка не те що оскомину набила, а від неї хочеться ригати далі, ніж бачиш.

Після анексії Криму в інтернеті з’явився такий прекрасний хештег – #Крымнаш. Щодо появи «Кримнашу» є різні версії – Лурк пише, що це «український форс», хоча оперують ним (в серйозному значенні, а не стьобному) московити. Але то таке. Як би там не було – #Крымнаш це фактично їхня нинішня ідеологія.

Цікава штука – толерантність. Оригінальна. І несподівана. Можливо, в наших краях, хтозна…

Вирішив пофілософствувати на тему сексуальних меншин. Точніше, на тему однієї сексуальної меншини, про права якої чомусь всі мовчать.

Вирішив написати про львівську ситуацію. Хоча це не стільки про конкретно Львів, як про Україну в цілому (ми ж “єдіная страна”, і мудаки у нас майже всюди однакові, є лише регіональні особливості – хтось до сповіді ходить, хтось по пеньках стрибає).