Текст навіяний свіжим флешмобом #яНеБоюсяСказати – але в принципі це не тільки і не стільки про нього. Просто як привід викласти свої думки, які давно вже сформувались у зв’язний текст.

В одному чи то пості, чи то камєнті жінка (і не просто жінка, а психотерапевт) щиро дивувалася – навіщо вони все це розказують, це ж “выглядит как еще одна жертва во имя”. Дивно, що людина, в якої за плечима вище освіта, ще й така – не зрозуміла елементарної речі. Це не “виглядіт” – це і є ще одна жертва “во имя”.

Бо все на світі, усі правда і свободи, всі здобутки людства в принципі – вони прийшли через жертви. Всі – через біль. Більшість – через кров. Багато з оних – через смерть. Принципи демократії, рівні права для жінок, для негрів, для української мови, для будь-чого чи будь-кого в світі – все це прийшло і пройшло через біль і жертви.

Бо інакше не буває. Лише те, за що ти віддаєш щось важливе і значиме, має шанс на майбутнє. Просто тому, що ти це віддав – і не просто хочеш отримати щось взамін, а вимагаєш. Вимагаєш плати за свою жертву.

В нашій новітній історії є два яскраві приклади. Майдан-2004-05 і Майдан-2013-14. Я не буду говорити, що я такий розумний, геніальний і передбачливий – я просто це прочитав. Році в 2006-му, здається. Може, в 2007-му. В розпал якоїсь із коаліціад. Я прочитав думку однієї людини, зараз вже не згадаю навіть і кого, але тоді вона точно була всередині всієї тієї кухні. Так от, що вона сказала – “наступний Майдан однозначно буде з кров’ю і смертями”. Це, нагадаю, років 9 тому, коли Ющенко президентствував, Януковича нібито попустило, країна начебто розвивалася (в економічному сенсі як мінімум).

Пройшли роки – і виявилося, що та людина була абсолютно права. Я не знаю, чому і звідки вона це зрозуміла. Але маємо два приклади. І дві країни після Майданів. Обидві змінилися рівно на стільки, скільки суспільство на це пожертвувало. Що було 2004-го? Максимум – мерзли в палатках і були якісь сутички, побиття, але до чогось серйозного, в тому числі і смертей, було дуже далеко. Тоді про це ніхто, здається, і не думав. І 2013-14-й. Знов-таки, я не Нострадамус, але уже після першого розгону подумалося – без крові не обійдеться. Думаю, не тільки мені, а й багатьом із тих, хто був там. Просто вголос це не вимовлялося – бо таке не вимовляється ніколи. Це неписане правило людського життя. Розуміти, навіть знати – але мовчати про це.

Звісно, ініціаторами кривавих і смертельних подій були не протестувальники, а влада. Та суспільство, заплативши ТАКУ ціну – вже не задовольнилося тим, чим задовольнилося за 10 років до того. Це не добре чи погано – це реальність. 1991-го, до речі, ми не заплатили нічого – максимум галочку в бюлетені. І, відповідно, майже нічого – крім атрибутики – й не отримали. А далі пішло сильніше, сильніше…

І це стосується, повторюся, не тільки політик. Наприклад, “шалені 90-і”, попри свій ламаючий характер – а взагалі-то завдяки ньому, – змінили ставлення суспільства до сексу і сексуального життя. Я уже в 2000-х, коли став на один рівень, розмовляв з мамою на цю тему. Без деталей, скорше про “схему”, модель поведінки. І мені було шкода і їх з батьком, і взагалі ту молодь 70-х. Потреба никатися, проблема з контрацепцією, з якої витікали і фрази “до свайби ніззя”, і все, все, все інше, починаючи з “не дівчину взяв” і закінчуючи вже справді термінальними випадками. У нас в селі в ті ж 70-і одного хлопця посадили за зґвалтування. Зґвалтування, якого просто не було. Він зустрічався з дівчиною – я її знаю (вже дорослою тіткою), вона жила неподалік від нас, так все життя фактично сама і прожила, не склавши нормальних стосунків з чоловіками, єдине, що дочку надбала. Молоді роки, бажання сексу. Де цим зайнятися в селі – соціумі, який бачить всіх і всюди? Вони втекли на ставок, поки народ зібрався в клубі на чергове індійське кіно. І там все сталося. І все б нічого – якби одна великорозумна моралістка не почала дзижчати матері тієї дівчини у вуха: “А он твоя … на ставок з отимовот ходила, як думаєш, нашо?” Роблячи це, до того ж, прилюдно, десь біля магазину чи в іншому публічному місці. І почалося – відразу знайшлася купа радєтєльніц, які ну так переживали за цю жінку та її дочку… В кінці кінців, мати не витримала – і змусила дитину написати заяву про зґвалтування. А радянська міліція – це радянська міліція. Зізнання вибили, хлопця посадили.

Ви можете зараз уявити подібну ситуацію? Та вона закінчиться на етапі дзижчання у вуха, я вже не кажу про наїзд на дочку – нинішня 17-річна юнка просто б сказала “Мамо, не лізь не в свої справи, це моє життя”. І на тому б усе закінчилося, а парочка б можливо одружилася і жила собі, у вус не дуючи. (Принаймні, однолітки і свідки тих подій розказували, що хлопець був вихований, чемний, дівчину любив, та й вона його теж. Совєт да любовь, еге ж?)

90-і зламали ту дику, патріархально-домостроєвську матрицю. Звісно, непростою ціною. Так само і ці зізнання жінок – це та ціна, яку вони платять за свою та інших (до речі, не тільки жінок, дівчаток, а й хлопчиків; ви не знаєте історій про насильство над хлопчиками? То ви живете в нереальному світі) майбутню безпеку. І, заплативши цю ціну (чоловіки, спробуйте уявити себе на їх місці – ну от що вас якийсь гей чи просто хтось по п’янці взяв і зґвалтував, не найжорстокішим способом, просто змусив робити мінєта; ви про це розкажете? отож) – вони рано чи пізно отримають те, чого прагнуть. Бо ТАКІ жертви ніколи не бувають марними.