Жертва во ім’я

Текст навіяний свіжим флешмобом #яНеБоюсяСказати – але в принципі це не тільки і не стільки про нього. Просто як привід викласти свої думки, які давно вже сформувались у зв’язний текст.

В одному чи то пості, чи то камєнті жінка (і не просто жінка, а психотерапевт) щиро дивувалася – навіщо вони все це розказують, це ж “выглядит как еще одна жертва во имя”. Дивно, що людина, в якої за плечима вище освіта, ще й така – не зрозуміла елементарної речі. Це не “виглядіт” – це і є ще одна жертва “во имя”.

Бо все на світі, усі правда і свободи, всі здобутки людства в принципі – вони прийшли через жертви. Всі – через біль. Більшість – через кров. Багато з оних – через смерть. Принципи демократії, рівні права для жінок, для негрів, для української мови, для будь-чого чи будь-кого в світі – все це прийшло і пройшло через біль і жертви.

Бо інакше не буває. Лише те, за що ти віддаєш щось важливе і значиме, має шанс на майбутнє. Просто тому, що ти це віддав – і не просто хочеш отримати щось взамін, а вимагаєш. Вимагаєш плати за свою жертву.

В нашій новітній історії є два яскраві приклади. Майдан-2004-05 і Майдан-2013-14. Я не буду говорити, що я такий розумний, геніальний і передбачливий – я просто це прочитав. Році в 2006-му, здається. Може, в 2007-му. В розпал якоїсь із коаліціад. Я прочитав думку однієї людини, зараз вже не згадаю навіть і кого, але тоді вона точно була всередині всієї тієї кухні. Так от, що вона сказала – “наступний Майдан однозначно буде з кров’ю і смертями”. Це, нагадаю, років 9 тому, коли Ющенко президентствував, Януковича нібито попустило, країна начебто розвивалася (в економічному сенсі як мінімум).

Пройшли роки – і виявилося, що та людина була абсолютно права. Я не знаю, чому і звідки вона це зрозуміла. Але маємо два приклади. І дві країни після Майданів. Обидві змінилися рівно на стільки, скільки суспільство на це пожертвувало. Що було 2004-го? Максимум – мерзли в палатках і були якісь сутички, побиття, але до чогось серйозного, в тому числі і смертей, було дуже далеко. Тоді про це ніхто, здається, і не думав. І 2013-14-й. Знов-таки, я не Нострадамус, але уже після першого розгону подумалося – без крові не обійдеться. Думаю, не тільки мені, а й багатьом із тих, хто був там. Просто вголос це не вимовлялося – бо таке не вимовляється ніколи. Це неписане правило людського життя. Розуміти, навіть знати – але мовчати про це.

Звісно, ініціаторами кривавих і смертельних подій були не протестувальники, а влада. Та суспільство, заплативши ТАКУ ціну – вже не задовольнилося тим, чим задовольнилося за 10 років до того. Це не добре чи погано – це реальність. 1991-го, до речі, ми не заплатили нічого – максимум галочку в бюлетені. І, відповідно, майже нічого – крім атрибутики – й не отримали. А далі пішло сильніше, сильніше…

І це стосується, повторюся, не тільки політик. Наприклад, “шалені 90-і”, попри свій ламаючий характер – а взагалі-то завдяки ньому, – змінили ставлення суспільства до сексу і сексуального життя. Я уже в 2000-х, коли став на один рівень, розмовляв з мамою на цю тему. Без деталей, скорше про “схему”, модель поведінки. І мені було шкода і їх з батьком, і взагалі ту молодь 70-х. Потреба никатися, проблема з контрацепцією, з якої витікали і фрази “до свайби ніззя”, і все, все, все інше, починаючи з “не дівчину взяв” і закінчуючи вже справді термінальними випадками. У нас в селі в ті ж 70-і одного хлопця посадили за зґвалтування. Зґвалтування, якого просто не було. Він зустрічався з дівчиною – я її знаю (вже дорослою тіткою), вона жила неподалік від нас, так все життя фактично сама і прожила, не склавши нормальних стосунків з чоловіками, єдине, що дочку надбала. Молоді роки, бажання сексу. Де цим зайнятися в селі – соціумі, який бачить всіх і всюди? Вони втекли на ставок, поки народ зібрався в клубі на чергове індійське кіно. І там все сталося. І все б нічого – якби одна великорозумна моралістка не почала дзижчати матері тієї дівчини у вуха: “А он твоя … на ставок з отимовот ходила, як думаєш, нашо?” Роблячи це, до того ж, прилюдно, десь біля магазину чи в іншому публічному місці. І почалося – відразу знайшлася купа радєтєльніц, які ну так переживали за цю жінку та її дочку… В кінці кінців, мати не витримала – і змусила дитину написати заяву про зґвалтування. А радянська міліція – це радянська міліція. Зізнання вибили, хлопця посадили.

Ви можете зараз уявити подібну ситуацію? Та вона закінчиться на етапі дзижчання у вуха, я вже не кажу про наїзд на дочку – нинішня 17-річна юнка просто б сказала “Мамо, не лізь не в свої справи, це моє життя”. І на тому б усе закінчилося, а парочка б можливо одружилася і жила собі, у вус не дуючи. (Принаймні, однолітки і свідки тих подій розказували, що хлопець був вихований, чемний, дівчину любив, та й вона його теж. Совєт да любовь, еге ж?)

90-і зламали ту дику, патріархально-домостроєвську матрицю. Звісно, непростою ціною. Так само і ці зізнання жінок – це та ціна, яку вони платять за свою та інших (до речі, не тільки жінок, дівчаток, а й хлопчиків; ви не знаєте історій про насильство над хлопчиками? То ви живете в нереальному світі) майбутню безпеку. І, заплативши цю ціну (чоловіки, спробуйте уявити себе на їх місці – ну от що вас якийсь гей чи просто хтось по п’янці взяв і зґвалтував, не найжорстокішим способом, просто змусив робити мінєта; ви про це розкажете? отож) – вони рано чи пізно отримають те, чого прагнуть. Бо ТАКІ жертви ніколи не бувають марними.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s