Думаю, ви не будете сперечатися з тим, що фольклор, народна творчість – це не тільки засіб розважити дітей у садочку чи вкласти спати дитину. А й великий пласт культури, міфології того чи іншого народу, який пояснює, зокрема, і глибинну сутність цього народу, його паттерни тощо.
Є такі “гумористи” – два Володимири, Данилець і Моїсеєнко. Обидва українці (з Чернігівщини та Києва), точніше – колись були українцями. Зараз вони давно вже працюють на московитському шоубізнесовому ринку, хоча недавно їх нібито бачили в Україні. А колись вони робили зовсім інший гумористичний контент. Якісний і український. Про три їхні номери я хочу вам нагадати.
Після завершення університету моя дружина деякий час працювала учителькою в школі-інтернаті. (Он він, на фото.) Точніше, ким тільки не працювала – і вчителькою, і вихователькою, і методисткою… Інтернат, формально для дітей з проблемними легенями, а по факту для сиріт та подібних категорій – це тема для окремої розмови. Наприклад, як не згадати про те, як… Read More Батьки і діти, або Історія без геппіенду
От я вирішив не дивитися цей Катарому(н)діаль – і не дивився. Але писати про нього мені ніхто не міг заборонити – і я писав. Про кожен день. А тепер зібрав усе докупи, щоб згадати. І посміятися над своїм прогнозом щодо збірної Аргентини.
Поки ніхто не взявся розібратися у ситуації, чому українці, які виїхали у вимушену еміграцію від війни, та українці, які залишилися в Україні, почали сваритися між собою – давайте я це зроблю. Принаймні, спробую.
Читав сьогодні новину із тимчасово окупованої московитами Білгородщини (якщо хто не знає, то частина цього регіону – це була етнічна українська територія, і велика кількість населення там, якщо зішкребти імперську агітацію, є етнічними українцями) і веселився. Зараз і вам розкажу, чому.
…Що міг я, простий сільський хлопчик, у якого навіть не було дециметрової антени для перегляду новостворених місцевих каналів, які ночами крутили голівудські “шедеври” з відеокасет, побачити у своєму телевізорі на початок 90-х, крім зразків радянського і пострадянського кінематографа? Хіба що латиноамериканські серіали, які тоді уже почали заповнювати геть порожню нішу на величезному дикому сході. Але… Read More Into the night. Пам’яті Анджело Бадаламенті
На минулому тижні знову вигулькнула із сивої довоєнної давнини тема Мінських угод. Учасники тих вікопомних подій – з обох сторін барикади, що важливо – майже синхронно заявили, що той документ був підписаний зовсім не для того, аби його виконували, щонайменше Україна. Натомість Україна прогнозовано використала час, відведений Мінськими угодами, для переозброєння.
Тиждень, що завершається, в українських соцмережах відзначився численними срачами. Срачі були на будь-які теми – тут тобі й календарі з голими дівками, і містифікатор “з НАСА”, і обкладинка журналу Time… Розмаїття у всій красі, як-то кажуть. Але усі ці срачі об’єднує одна характерна особливість. Особливість, яка, на мою думку, є руйнівною для України і українського… Read More Не свої. Срачам і українцям присвячується
Знаєте, що я ненавиджу найбільше? Лицемірство і брехню. Чого б вона не стосувалася. А стосується вона багато чого. Наприклад, відомого наративу “Ето же наша історія”, яку полюбляють юзати як ідейні совкодрочери, так і прагматично-хитросракі персонажі, яким “какая разніца, аби вигода”. А у підсумку легендарні імена – як перший запорізький олімпійський чемпіон – виявляються нікому, крім… Read More Ето же (не) наша історія
vmylenko.com 