Into the night. Пам’яті Анджело Бадаламенті

…Що міг я, простий сільський хлопчик, у якого навіть не було дециметрової антени для перегляду новостворених місцевих каналів, які ночами крутили голівудські “шедеври” з відеокасет, побачити у своєму телевізорі на початок 90-х, крім зразків радянського і пострадянського кінематографа? Хіба що латиноамериканські серіали, які тоді уже почали заповнювати геть порожню нішу на величезному дикому сході. Але вони виглядали так картинно і награно, що, звісна річ, не сприймалися як щось серйозне, реальне, щось справді гідне.

Але коли з’явився цей серіал (я не пам’ятаю, якого року, може, навіть відразу 1992-го), це була справжня революція. Це був справжній переворот в моїй голові. Я 13-14-річний шмаркач, навіть уявити собі не міг, що таке може існувати. А воно – існувало. Ба більше, я міг його побачити, прямо у своєму радянському “Чайка Ц 280 Д”.

Він назавжди залишиться для мене еталоном, ідеалом. Як перше кохання, чим би і як воно не завершилося – накладає свій відбиток на усі подальші сердечні переживання. Так і з моїм першим справжнім телевізійним коханням. А у ньому, крім самого сюжету, крім гри акторів, особливо неперевершеного Кайла Маклохлена і ексцентричного Девіда Духовни (так-так, я один із тих небагатьох, хто побачив його спочатку не у X-Files) – ще була музика. І яка це була музика!

Я не знаю, так було задумано Девідом Лінчем чи ні, але цей довгий ліричний вступ, ці красиві північні пейзажі на фоні божественної мелодії – були як якийсь телепортатор. Бо коли після довгого очікування сідав дивитися чергову серію, ти був ще тут, у себе в селі, зі своїми клопотами і забавками. А після того, як завершилася та мелодія і голос за кадром назвав акторів, які гратимуть у цій серії – ти уже був там, на північному заході Сполучених Штатів, біля водоспаду у містечку Сноквалмі… Точніше, це значно пізніше, уже в дорослому віці, в еру безмежного інтернету я дізнався, де знімались кадри із тим waterfall. А тоді я вірив, та навіть не вірив – я знав, що є таке місто. Твін Пікс. Із населенням рівно 51 201 житель.

Напевно, саме звідти у мене така любов, заочна, на жаль, до Сполучених Штатів. З двох видатних, неперевершених, amazing зразків тамтешньої культури. Серіалу “Твін Пікс” Девіда Лінча і роману Джерома Девіда Селінджера “Ловець у житах”. Нічого яскравішого у моєму підлітковому віці – найбільш схильному до всотування цього великого світу і трансформації його у собі, – не було. І, звісно ж, музика Анджело Бадаламенті.

Заворожувало навіть його ім’я. Ім’я і прізвище. Я іноді думаю, як так трапляється, що у людини звучання його паспортних даних саме по собі – як музика. Але у майбутнього композитора, мабуть, і не могло бути інакше.

Не буде перебільшенням сказати, що великою мірою “Твін Пікс” відбувся як явище – саме завдяки музиці містера (чи таки сіньора?) Анджело. Ці його похмурі і грайливі теми (як я боявся одну із мелодій, саме ту, яка натякала, віщувала, що зараз станеться щось неймовірно страшне, що зараз нарешті прийде він – Боб), ця лірика і містика Твін Пікса і “Твін Піксу” – все це умістилося у одну звичайнісіньку аудіокасету. Яку я, звісна річ, придбав, як тільки приїхав до міста на навчання і знайшов відповідну крамницю.

Звісно, Бадаламенті – це не тільки “Твін Пікс”. Послухайте його теми до іншого лінчевського шедевру, “Малхолланд Драйв”. Але, так вже склалося, для мене його музика назавжди асоціюватиметься із серіалом про маленьке містечко десь у незнаному мною штаті Вашингтон, серед лісів, у яких неодмінно ростимуть стрункі, як міс Твін Пікс, дагласівські ялиці.

Ні, спочатку я почув назву цих дерев іншою мовою, бо серіал ішов на ОРТ, тож і переклад там був відповідним. І це могло стати непоправним ударом, оскільки, так вже склалося, я чомусь не сприймаю будь-який інший, крім першого, варіянт перекладу чи озвучки. Але з “Твін Пікс” такого не сталося. І спеціальний агент Дейл Купер, заговоривши українською, став мені навіть іще ріднішим. А Боб, який вселився в нього в найостаннішій серії другого сезону (сподіваюся, я нікому не заспойлерив?) – ще ненависнішим. Втім, тоді я ще не знав, що цей серіал – це два окремі сезони, що перша серія, вона тому і тривала удвічі довше, що це був так званий європілот, який Лінч зняв напровсяке: раптом провалиться, то дороблю і продам як готовий фільм.

На щастя, не провалився. І про європілот я дізнався, подивившись його, значно пізніше. От приквел, повнометражку Twin Peaks Fire Walk With Me, я подивився ще тоді, у 90-х. Він був відвертіший і страшніший, від нього уже не було того “ефекту присутності”, це все-таки було уже, як не крути, продовження, нехай і у минулому. Його я дивився тому, що це – про те ж саме. А от серіал…

Як я чекав обіцяного колись Лінчем (і Лорою Палмер!) третього сезона. Як я намагався в нього влитися, зрозуміти цей суто лінчевський мистецький задум (перші два знімав в основному не сам Девід, і багато чого йому не сподобалося у другому сезоні). Це було ніби повернення до того відчуття, підліткового захоплення чимось абсолютно новим і небаченим раніше. Звісно, головні герої постаріли, а як інакше – і за фільмом, і за життям не могло бути інакше. А декого і не стало. Наприклад, Френка Сілви, який так несподівано і переконливо зіграв роль головного антагоніста світу Твін Пікса. (Якщо ви не знаєте, то розкажу, що Френк був просто працівником на знімальному майданчику. Але Лінч якось побачив його фізіономію – і досвідченим режисерським оком тут же вхопив її і втягнув у фільм, як сам Боб втягнув у Чорний Вігвам Енні із футбольним прізвищем Блекберн.) 25 років – це навіть для метра кінематографа 25 років. І нікуди від цього не дітися…

2022 рік став важким для прихильників світу Twin Peaks. Пішло у засвіти багато людей, які створили той світ. Kenneth Welsh – той самий, який зіграв зловісного Віндома Ерла. Julee Cruise – це її голос ви чули у піснях, які додавали настрою серіалу, зокрема, у безсмертному шедеврі, назву якого ви прочитали в заголовку цієї статті. Al Strobel – у нього, як і у кіношного Майка, справді не було лівої руки, а без хімії він вказував навіть однією правою. Lenny von Dohlen – цей загадковий, може, найзагадковіший персонаж Твін Пікса, Гарольд Сміт, який не виходив зі свого будинку і закінчив свій земний шлях у ньому ж. І ось, в самому кінці цього проклятого року – маестро Angelo Badalamenti.

Просто послухайте ще раз (або уперше) цю мелодію. І подивіться “Твін Пікс”. А дивлячись, згадайте, що ця чарівна, лякаюча і неймовірна музика – це творіння його рук.

Rest in peace, sir. The White Lodge is waiting for you.

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s