…Що міг я, простий сільський хлопчик, у якого навіть не було дециметрової антени для перегляду новостворених місцевих каналів, які ночами крутили голівудські “шедеври” з відеокасет, побачити у своєму телевізорі на початок 90-х, крім зразків радянського і пострадянського кінематографа? Хіба що латиноамериканські серіали, які тоді уже почали заповнювати геть порожню нішу на величезному дикому сході. Але вони виглядали так картинно і награно, що, звісна річ, не сприймалися як щось серйозне, реальне, щось справді гідне.

Але коли з’явився цей серіал (я не пам’ятаю, якого року, може, навіть відразу 1992-го), це була справжня революція. Це був справжній переворот в моїй голові. Я 13-14-річний шмаркач, навіть уявити собі не міг, що таке може існувати. А воно – існувало. Ба більше, я міг його побачити, прямо у своєму радянському “Чайка Ц 280 Д”.

Він назавжди залишиться для мене еталоном, ідеалом. Як перше кохання, чим би і як воно не завершилося – накладає свій відбиток на усі подальші сердечні переживання. Так і з моїм першим справжнім телевізійним коханням. А у ньому, крім самого сюжету, крім гри акторів, особливо неперевершеного Кайла Маклохлена і ексцентричного Девіда Духовни (так-так, я один із тих небагатьох, хто побачив його спочатку не у X-Files) – ще була музика. І яка це була музика!

Я не знаю, так було задумано Девідом Лінчем чи ні, але цей довгий ліричний вступ, ці красиві північні пейзажі на фоні божественної мелодії – були як якийсь телепортатор. Бо коли після довгого очікування сідав дивитися чергову серію, ти був ще тут, у себе в селі, зі своїми клопотами і забавками. А після того, як завершилася та мелодія і голос за кадром назвав акторів, які гратимуть у цій серії – ти уже був там, на північному заході Сполучених Штатів, біля водоспаду у містечку Сноквалмі… Точніше, це значно пізніше, уже в дорослому віці, в еру безмежного інтернету я дізнався, де знімались кадри із тим waterfall. А тоді я вірив, та навіть не вірив – я знав, що є таке місто. Твін Пікс. Із населенням рівно 51 201 житель.

Напевно, саме звідти у мене така любов, заочна, на жаль, до Сполучених Штатів. З двох видатних, неперевершених, amazing зразків тамтешньої культури. Серіалу “Твін Пікс” Девіда Лінча і роману Джерома Девіда Селінджера “Ловець у житах”. Нічого яскравішого у моєму підлітковому віці – найбільш схильному до всотування цього великого світу і трансформації його у собі, – не було. І, звісно ж, музика Анджело Бадаламенті.

Заворожувало навіть його ім’я. Ім’я і прізвище. Я іноді думаю, як так трапляється, що у людини звучання його паспортних даних саме по собі – як музика. Але у майбутнього композитора, мабуть, і не могло бути інакше.

Не буде перебільшенням сказати, що великою мірою “Твін Пікс” відбувся як явище – саме завдяки музиці містера (чи таки сіньора?) Анджело. Ці його похмурі і грайливі теми (як я боявся одну із мелодій, саме ту, яка натякала, віщувала, що зараз станеться щось неймовірно страшне, що зараз нарешті прийде він – Боб), ця лірика і містика Твін Пікса і “Твін Піксу” – все це умістилося у одну звичайнісіньку аудіокасету. Яку я, звісна річ, придбав, як тільки приїхав до міста на навчання і знайшов відповідну крамницю.

Звісно, Бадаламенті – це не тільки “Твін Пікс”. Послухайте його теми до іншого лінчевського шедевру, “Малхолланд Драйв”. Але, так вже склалося, для мене його музика назавжди асоціюватиметься із серіалом про маленьке містечко десь у незнаному мною штаті Вашингтон, серед лісів, у яких неодмінно ростимуть стрункі, як міс Твін Пікс, дагласівські ялиці.

Ні, спочатку я почув назву цих дерев іншою мовою, бо серіал ішов на ОРТ, тож і переклад там був відповідним. І це могло стати непоправним ударом, оскільки, так вже склалося, я чомусь не сприймаю будь-який інший, крім першого, варіянт перекладу чи озвучки. Але з “Твін Пікс” такого не сталося. І спеціальний агент Дейл Купер, заговоривши українською, став мені навіть іще ріднішим. А Боб, який вселився в нього в найостаннішій серії другого сезону (сподіваюся, я нікому не заспойлерив?) – ще ненависнішим. Втім, тоді я ще не знав, що цей серіал – це два окремі сезони, що перша серія, вона тому і тривала удвічі довше, що це був так званий європілот, який Лінч зняв напровсяке: раптом провалиться, то дороблю і продам як готовий фільм.

На щастя, не провалився. І про європілот я дізнався, подивившись його, значно пізніше. От приквел, повнометражку Twin Peaks Fire Walk With Me, я подивився ще тоді, у 90-х. Він був відвертіший і страшніший, від нього уже не було того “ефекту присутності”, це все-таки було уже, як не крути, продовження, нехай і у минулому. Його я дивився тому, що це – про те ж саме. А от серіал…

Як я чекав обіцяного колись Лінчем (і Лорою Палмер!) третього сезона. Як я намагався в нього влитися, зрозуміти цей суто лінчевський мистецький задум (перші два знімав в основному не сам Девід, і багато чого йому не сподобалося у другому сезоні). Це було ніби повернення до того відчуття, підліткового захоплення чимось абсолютно новим і небаченим раніше. Звісно, головні герої постаріли, а як інакше – і за фільмом, і за життям не могло бути інакше. А декого і не стало. Наприклад, Френка Сілви, який так несподівано і переконливо зіграв роль головного антагоніста світу Твін Пікса. (Якщо ви не знаєте, то розкажу, що Френк був просто працівником на знімальному майданчику. Але Лінч якось побачив його фізіономію – і досвідченим режисерським оком тут же вхопив її і втягнув у фільм, як сам Боб втягнув у Чорний Вігвам Енні із футбольним прізвищем Блекберн.) 25 років – це навіть для метра кінематографа 25 років. І нікуди від цього не дітися…

2022 рік став важким для прихильників світу Twin Peaks. Пішло у засвіти багато людей, які створили той світ. Kenneth Welsh – той самий, який зіграв зловісного Віндома Ерла. Julee Cruise – це її голос ви чули у піснях, які додавали настрою серіалу, зокрема, у безсмертному шедеврі, назву якого ви прочитали в заголовку цієї статті. Al Strobel – у нього, як і у кіношного Майка, справді не було лівої руки, а без хімії він вказував навіть однією правою. Lenny von Dohlen – цей загадковий, може, найзагадковіший персонаж Твін Пікса, Гарольд Сміт, який не виходив зі свого будинку і закінчив свій земний шлях у ньому ж. І ось, в самому кінці цього проклятого року – маестро Angelo Badalamenti.

Просто послухайте ще раз (або уперше) цю мелодію. І подивіться “Твін Пікс”. А дивлячись, згадайте, що ця чарівна, лякаюча і неймовірна музика – це творіння його рук.

Rest in peace, sir. The White Lodge is waiting for you.