На минулому тижні знову вигулькнула із сивої довоєнної давнини тема Мінських угод. Учасники тих вікопомних подій – з обох сторін барикади, що важливо – майже синхронно заявили, що той документ був підписаний зовсім не для того, аби його виконували, щонайменше Україна. Натомість Україна прогнозовано використала час, відведений Мінськими угодами, для переозброєння.

Усі ці заяви цілком можна пояснити своїми конкретними у кожному випадку причинами. Так, Ангела Меркель, якій після відставки і особливо після початку повномасштабної війни дісталося на горіхи по повній програмі, що вона аж змушена була перервати обітницю мовчання – заявою про переваги для України виправдовує свою не дуже активну роль у протидії агресору. Мовляв, бачте, ми ж дещо зробили, дещо ж спрацювало!

У Путіна і його Ко свої причини гудити Мінські угоди. Відверта невдача як бліцкріга, так і повномасштабного вторгнення в цілому – у цьому уже не може бути сумнівів – потребує якихось пояснень та відмазок для холопів. (Хоча – вони спокійнісінько здали величезний Херсон нібито задля збереження життів військових, і при цьому убивають військових, зокрема, і тих самих, з Херсону, під маленьким Бахмутом. Нічого особливо не пояснюючи – бо немає кому. Не “Дождю” ж пояснювати, там все зрозуміють, як треба.) Тож досить робочим варіантом є пояснення, що Україна з 2015 року мілітаризувалася, ми, нещасні і добренькі, просто сиділи і чекали, коли вона почне виконувати Мінські угоди.

Втім, головне у цій історії те, що Україна справді отримала завдяки Мінським угодам ці роки для підготовки до великої війни (яка, як ми тепер розуміємо, була неминучою). Тобто Путін та його міньйони-пропагандисти, хоч і за звичкою підбріхують (інакше навіщо вони потрібні), але в цілому праві. Мінські угоди – за умови їхнього невиконання у форматі московитської забаганки – не на руку Московії. За цей час вони не виграли з них нічого. (Крім того ж самого часу на підготовку великої війни. Але, будемо відвертими, на 20.02.2014 московитська армія була значно краще готова до війни.)

Це, до речі, сильно б’є по позиціях тих людей на зарплаті і корисних ідіотів, які полюбляють розказати усьому світу про те, як “Путін всіх переграв”. Звісна річ, це байка, як і практично усе, що стосується Московії, її історії і політики (із свіжого – у Антона Санченка прочитав, що насправді під час Кримської війни 1853-56 років неприступним був Миколаїв, а не оспіваний усіма, включаючи навіть такого дотошного до фактів Леоніда Парфьонова, Севастополь). Але багато хто вірить у ці прокремлівські байки. І тут таке самовикриття – мовляв, ви бачите, як вони нас! Що автоматично означає “Путіна”, бо максиму В’ячеслава Володіна “Путін – це Московія, Московія – це Путін” ніхто не скасовував.

(До речі, на рівні “Народ ще тісніше згуртується навколо лідера” це не спрацює. Московити виховані таким чином – самою владою, між іншим – що піде на усе за сильним, агресивним, злим хижаком. А за слабким не піде. Подивіться на ставлення до Сталіна і Хрущова, наприклад. Не кажучи уже про Єльцина і Путіна. Сталін і Путін – справжні диктатори, кати, але вони “підняли з колін”, тому їх поважають і будуть поважати. Так що слабкість московського правителя піде йому тільки на шкоду.)

Отже, як ми з’ясували, Мінські угоди були стратегічною поразкою Московії. Але штука в тому, що точно так же поразкою виявилася і Паризька зустріч “норманді” 2019 року. І про це теж на тижні було сказано на московських болотах, причому самим Путіним. Він заявив, що, мовляв, треба було починати війну раніше, а ми все чекали на виконання Україною Мінських угод.

У тих словах кремлівського диктатора – половина правди. Те, що вони справді відклали війну, бо чекати на вирішення ситуації мирною угодою – це уже практично очевидний факт. Я не раз писав і залишаюся на своїй позиції – у випадку перемоги на президентських виборах Петра Порошенка війна б все одно розпочалася, але раніше. (Звісно, є ще фактор пандемії коронавірусу, але він в той момент ще не існував, тож це неможливо було прорахувати.) Просто тому, що в Кремлі розуміли – з Порошенком уже не домовитися, а із Зеленським, точніше, з його командою, бо самого Зеленського ніхто не вважав тоді повноцінним суб’єктом конфлікту. (Можливо, і зараз також, але ситуація, як не крути, змінилася.)

Це була правда. А тепер – брехня. Вона полягає в тому, що Московія не чекала ніякого виконання Мінських угод. Вона чекала капітуляції України через ці угоди. І, можливо, мала якісь неофіційні, таємні домовленості в цьому напрямку – тому і погодилася на зустріч у Парижі. Але, як бачимо, і там її прокинули. Доказом цього є повномасштабна війна, розпочата 24 лютого 2022 року.

До речі, вам не здається, що як на “воєнного імператора світу”, Путіна аж занадто часто обдурювала така маленька і нібито взагалі несуб’єктна сторона, як Україна? Тут уже варто говорити про профнепригодність – чи самого Путіна, чи Кремля взагалі.

Отже, як бачимо, Порошенко і Зеленський в цій історії із “угодами з дияволом” вийшли переможцями. З різних причин, різними можливостями, можливо, навіть не бажаючи цього – але вийшли переможцями. Це те, що об’єднує п’ятого і шостого президентів України. Але є і відмінність.

Порошенко використав час, відведений Мінськими угодами, ефективніше. Зеленський, точніше, його команда, за роки, виграні Паризькою угодою, зробили менше (можливо, значно менше) для посилення обороноздатності України. І навіть призначення Залужного Головнокомандувачем ЗСУ, яке стало справжнім порятунком, не було пов’язане з майбутньою війною. Принаймні, тоді, у моменті, люди, які дещо знали про ситуацію в армії, пояснювали це тим, що Зеленський хоче задружитися із військовими, тому і призначив популярного у ЗСУ Залужного на місце Хомчака, якого більшість ненавиділа.

Звісно, можна списати на те, що за каденції Зеленського в українській економіці розпочалас криза (помножена на пандемію коронавірусу). Але, вибачте, хто винен шостому президенту? Ця криза – це справа рук його людей, його призначень, його уряду. Порошенко прийшов у значно кризовішу Україну і витягнув. За допомогою як західних партнерів, так і внутрішніх ресурсів – обидва прем’єри, хоч “чужий” Яценюк, хоч “свій” Гройсман, відпрацювали значно краще, ніж напіврем’єр Гончарук і недопрем’єр Шмигаль. А уміння обирати і призначати правильних людей, а також використовувати зовнішню допомогу – це також досягнення (або невдачі) керівника. Згадайте, як смикалася партія влади зі своєю ідеологією – і, відповідно, вектором співпраці. Аж до реверансів перед Китаєм дійшло. Хто про це зараз згадає, особливо, коли треба покритикувати Порошенка за привітання Сі з переобранням – але це було.

Отже. І Порошенко, і Зеленський по факту переграли Путіна. Але Зеленський не конвертував свою перемогу у користь для України так, як це зробив Порошенко.

А зараз… Зараз уже персона президента України не грає жодної ролі. Навіть якби ним став я чи хтось із вас – УЖЕ Україну буде підтримувати увесь Захід. Бо ця війна уже не про ситуацію між двома країнами, як влучно зауважила у своїй нобелівській промові Олександра Матвійчук. Це про битву між демократичним і авторитарним світами. І ми, завдяки цим двом угодам, які, може, і не є стовідсотковими перемогами України, але точно є невдачами Московії – залишилися на світлій стороні.