Не свої. Срачам і українцям присвячується    

Тиждень, що завершається, в українських соцмережах відзначився численними срачами. Срачі були на будь-які теми – тут тобі й календарі з голими дівками, і містифікатор “з НАСА”, і обкладинка журналу Time… Розмаїття у всій красі, як-то кажуть.

Але усі ці срачі об’єднує одна характерна особливість. Особливість, яка, на мою думку, є руйнівною для України і українського суспільства. Але яку українці упевнено і без жодних сумнівів продовжують використовувати як чи не головну в своєму світогляді.

завантаження - 2022-12-10T184855.585Мова про беззаперечний і безсумнівний захист “своїх”. Для когось Дорж Бату “свій”, і вони вигадують купу різних причин, аби його підтримувати, не зважаючи на будь-які аргументи. Для когось “свій” Гудименко – і вони готові виправдати його піар отого обсценного бренду будь-чим (таке враження, що ще трохи – і вони б вийшли на вулиці своїх міст на матюк-парад). Для когось “свої” 5-й канал, а для когось їхні опоненти – і на цьому зійшлися коса і камінь без жодних шансів на порозуміння чи принаймні якийсь конструктивний вихід із ситуації.

Власне, вихід із ситуації у нас завжди один – це перемога. Принаймні, те, що люди самі для себе вважають перемогою. Комусь достатньо прийти, обкласти опонента відповідною лексикою – і це уже на рівні самооцінки буде перемогою. Хтось вважатиме перемогою “коментоспам”, внаслідок чого опонент просто втомиться розгрібати усе те і припинить дискусію. Власне, до перемоги як такої усі ці “перемоги” не мають жодного відношення – але це і не потрібне. Потрібне власне відчуття перемоги. Прямо як у Московії, до речі. Те, що вони програЮть війну (і, скоріш за все, її прогрАють), не грає ніякої ролі – бо на рівні самооцінки у них все йде, як сказав учора їхній вождь, “своим чередом”.

Звісно, я пам’ятаю історичну фразу, яка з’явилася не на порожньому місці, а за певних історичних умов, умов досить жорстких і навіть жорстоких – “свій до свого по своє”. Тоді, в той період, вона не те що мала право на існування, вона була важливою для виживання українців у ворожому оточенні. Але зараз ситуація змінилася. Зараз ми маємо свій простір – цілу Україну. І, як мені завжди здавалося, ми усі перш за все маємо орієнтуватися на цей простір. І відчувати себе перш за все українцями. Не прихильниками Бату, Гудименка, Зеленського чи Порошенка, “5 каналу” чи феміністок – а українцями. Я завжди наголошую, що я перш за все (і, в принципі, лише) є членом спільноти під назвою “українці”. Але з сумом бачу, що ця ідеї “до свого по своє”, вона вкорінилася так, що навіть у нинішніх, державних українських реаліях – не хоче вивітрюватися.

І українці продовжують розбиватися на групки за інтересами, кусаючи інших просто тому, що вони не з їхньої пісочниці. Чи не з їхнього району (села). Дивним чином ця радянська практика, яка, здавалося б, мала вимерти – перекочувала в інтернет, в соцмережі. У мене нещодавно був випадок, коли я написав такий звичайний пост – мовляв, у мене в коментарях назвали Зеленського і Ко, які ходять небриті під час війни “недочегеварами”, а я згадав, що в Україні було пиво “Че Геваре”, і варилося воно, ви не повірите, саме на батьківщині нинішнього президента, у Кривому Розі. І що ви думаєте – в коментарі до цього посту прийшла людина з Кривого Рогу і написала “Не ображайте моє місто”. Скажіть, чим я образив Кривий Ріг? Згадкою про такий цікавий збіг обставин? Це уже образа у нас вважається? Чекайте, нижче буде образа мого рідного Запоріжжя, от там образа так образа буде, я вже чекаю на хвилю обурень ексземляків. А тут… Тут людина просто забилася в свою групку і нападає на усіх, хто просто згадає цю групку не таким словом, як цій людині хотілося б.

І так у всьому. В історії з Гудименком і його піаром того самого бренда POHUY була навіть така історія, коли один військовий написав пост про те, що відчепіться від Юрія, ми, військові, заслужили цю тимчасову цензуру. Тобто уже не соромляться вживати навіть цей термін – “цензура”. Звісно, тимчасово, як все у нас. (Ви ж пам’ятаєте легендарну фразу, що “не буває нічого постійнішого за тимчасове”?) І людині все одно, про що йдеться – просто він “свій”, він з моєї пісочниці. І тому – позакривали роти. Бо ви – не “свої”.

Хоча ми усі – українці. Здавалося б, чого ще потрібно для того, аби об’єднатися? Невже цього мало? Невже самої приналежності до української нації недостатньо? Виявляється, ні. Виявляється, зручніше бути у своїй маленькій групці, яка в той чи інший момент вивищується над іншими. Може, це у людей бажання бути вищим за когось грає, не знаю…

До речі, про POHUY, якщо вже згадав. Я зовсім не здивований, що бренд із обсценною назвою піарить Юрій Гудименко. (Не “саме Юрій Гудименко”, а просто “Юрій Гудименко”. Спробуйте розібратися, в чому тут різниця.) Я у свій час писав про те, що для побудови успішної України при владі не повинно бути жодної людини із змосковщених Сходу і Півдня. Бо вони на якомусь, вибачте, генному рівні зіпсовані совком і московщиною настільки, наскільки не зіпсований Захід. З цим можна сперечатися, можна дискутувати. Але оця от історія з брендом є, на мою думку, показовою.

Тому показовою, що на Сході ставлення до нецензурної лексики є іншим, ніж на Заході. Ні, і тут теж матюкаються, повірте (в основному люди мого покоління і молодші). Але на Сході матюки вважаються допустимою нормою навіть у тих місцях, де їх не мало би бути. Скажімо, на Сході бігборди із фразою про русскій воєнний корабль не викликали взагалі ніякої негативної реакції (я суто про обсценну лексику), а на Заході – викликали. Бо там, тобто тут – дещо інший культурний бекграунд. І тут, повірте, я справді відчув насолоду у спілкуванні, у цих small talk, оскільки тут це відбувається на якомусь іншому культурному рівні.

Але так, як є зараз на Сході, було не завжди. Скажімо, у покоління моїх батьків матюки – які вони самі знають, так, і можуть використати у певних випадках (навіть моя мама має одну коронну фразу з обсценним коренем) – не були такою прийнятною формою спілкування, як є зараз. І – ви будете сміятися, але – фраза “Матюки перетворюють тебе на москаля”, вона ще у поколінні моїх батьків була не тролінгом чи стьобом, а реальністю. Я якось розповідав про те, як у нас в сільраді жив справжній московит, так от він розмовляв так, що це справді дивувало (а декого і шокувало) місцевих жителів, тих, які не понаїхали звідкілясь, а жили тут з діда-прадіда. А зараз – ніхто і уваги не зверне, а щоб аж так, що цей персонаж був місцевою практично-легендою… Бачите, як за 1-2 покоління змінилося ставлення до нецензурної лексики. Саме тієї, з якої ми сміємося, слухаючи аудіоперехоплення московитських військових з родичами. Але ми там на Сході, недалеко від цього пішли.

І так, я спеціально переглянув профілі тих людей, які захищали Гудименка у POHUY-срачі – вони практично усі зі Сходу чи столиці (а столиці, імовірно, зі Сходу чи Півдня). Принаймні, галичан я не побачив.

Ви зараз скажете щось на кшталт “Ну, звісно, переїхав на Галичину – і захищаєш тепер їх, бо вони для тебе стали “свої”. А от і ні. По-перше, не захищаю, а констатую. Приїдьте і поживіть рік-два. Ви справді відчуєте різницю між тими-таки Івано-Франківськом і Запоріжжям. А по-друге – не стали. Тому що я усвідомлюю, що я досі не викашляв оце от східняцьке ставлення до матюків. Це правда. І мама, яка робить мені зауваження, є тому живим (сподіваюся, ще довгий час) підтвердженням. Бо для неї те, як я пишу у ФБ – неприйнятно, вона ще виховувалася в іншій вербальній традиції. А я – уже зіпсований. Хоч і намагаюся якось виправитися, оскільки, повторюся, відчув різницю у стилі спілкування, відчув насолоду у всіх цих увічливостях, у цих, мабуть, дещо старорежимних (але від цього не менш приємних) словесних реверансах, навіть у цьому, уже анекдотичному галицькому “шановний” (знаєте ж, є такий анекдот чи стереотип, коли сказане із особливим притиском “шановний” означає практично те саме, що “сишиш ти, бл”).

І я саме тому пишу про цю лексичну різницю між Сходом і Заходом – що я її відчув на собі. І що я сам від цього страждаю, розуміючи, наскільки я, наскільки ми там зіпсованіші і дійсно, як би це не звучало комусь смішно, “перетвореніші на москалів”. Тому мені незрозуміло, як можна – при усіх своїх політично-фейсбучних уподобаннях – підтримувати піар цього бренду з обсценною назвою. А люди не бачать у цьому нічого особливого. Головне ж, що це робить “свій”. От коли це робив “чужий”, Кошовий із “Кварталу” – тоді команді Зеленського, крім усього іншого, ставили у вину і отой одяг Лисого, мовляв, вийшов на сцену президентських дебатів із матюками! А тепер – нічого страшного. Це ж Гудименко, не Кошовий.

Оце “за свого” у наших умовах несе ще одну велику загрозу, над якою мало хто замислюється. Для розвитку країни, для її поступу – потрібні не люди, а принципи. Потрібні ідеї, вектори руху. А українці в основній своїй масі (так, і не тільки ті, хто “73%”, а і велика кількість тих, хто в іншому політичному таборі) готові лише до обожнювання і беззастережної підтримки “своїх” і ганьблення “чужих”. Зверніть увагу, як досі, на десятому місяці війни, прихильники Порошенка (не європейського майбутнього України, а саме персонально Порошенка) продовжують розганяти тему “здачі Зеленським України”. І їм хоч кіл на голові теши, пояснюючи, що ніхто і ніде ТАК не здає країну, що якби хотів, здав би на самому початку, що… Одним словом, жодні аргументи тут не діють. Люди знаходять будь-які одиничні маячки, які сигналізують їм – “ааа, бачте, здає, здає!” До речі, саме так, як було і з протилежним табором – які в період 2014-2019 вишукували будь-які приводи для того, щоб заволати про те, як Порошенко здає Україну Путіну. Ви ж пам’яєте – “жму руку, обнімаю”, “Ліпєцкая фабрика”, Мінські угоди (які, виявляється, були поганими саме для Московії, ба більше, вони відтягли велику війну, дозволивши Україні озброїтися і хоч якось підготуватися до неї), це усе було подано прямо як смертний гріх.

Про нинішніх прихильників Зеленського я вже й не кажу, це практично релігійний фанатизм, оці портрети його вишиті і т. ін. (А ви думали, що я жартував, коли називав Зеленського “політичним онуком Тимошенко”? Ні, тут ситуація дуже схожа.) Мені б на думку не спало навіть портрет Ющенка повісити удома. Акт проголошення незалежності України (якби у нас була така традиція, як у Ірландії) – я б повісив. Томос про автокефалію Православної церкви України – повішу, як тільки дійду до відповідного закладу, де роблять рамки. Це, до речі, про те, що я перш за все відчуваю себе українцем. Українцем в громадянському смислі і релігійному. А не прихильником Порошенка, Зеленського, ще там когось. Мені все одно, хто приведе Україну до членства в ЄС та НАТО. Якщо це буде Зеленський – ок, хай це буде Зеленський. Я йому щиро подякую (і не проголосую за нього на наступних виборах, якщо він не виправить ті чотири пункти, про які вже писав). Я не прихильник тієї старої самовбивчої логіки “Україна буде соціалістичною, або не буде взагалі”. А велика кількість людей, таке враження, живе саме такою логікою – якщо не “наш” керуватиме, то навіщо вона тоді взагалі потрібна.

І у цій логіці, логіці обожнювання “героїв”, а не просування ідей і підтримки принципів, у логіці беззастережного виправдання будь-яких дій “своїх” українці заходять усе далі, далі… Цікаво, чи дійде до того, що ми побачимо виправдання, скажімо, педофіла – тільки тому, що він “свій”? Убивцю ж уже виправдовують. Я про колишнього депутата Лозинського, який просто і цинічно застрелив людину, а потім, відсидівши за це, був обраний у тому ж регіоні, практично тими ж людьми, головою ОТГ. Бо – “свій”, зрозумілий.

До речі, уся ця історія із Яресько (з нею меншою мірою, бо її взагалі ніхто не встиг розгледіти, вона взагалі не мелькала у публічному просторі, а пахала), Гонтаревою, Супрун – це ж не тільки про вплив пропаганди і телебачення. Це теж – про “своїх”. От Тодуров – “свій”. А Супрун – ні. Причому люди зараз використовують те, що вона зробила – і все одно, спитай у них думку про пані Уляну, почуєш лише негатив. Бо вона українцям – чужа. З різних причин (для когось так прямо по радянських методичках – бо із Америки проклятої), але чужа.

І цього достатньо. Причому не тільки записним соцмережевим срачегонам. Я згадую одну історію, яка сталася у ФБ в той час, коли на хвилі популярності були рухи MeToo та “Я не боюсь сказати”. Одна дуже популярна, шанована (принаймні, серед моїх фейсбучних френдів) особа, митець, встряла в дискусію під одним із постів. Про що був пост, точно не пам’ятаю, але на якусь цю тему – міжстатевих відносин. І от там був коментар про одну молоду пару, яка жила разом у нього, готувалася до весілля, батьки його душі не чаяли в них обох (там ще було про те, що вони купу грошей викинули як на весілля, так і на майбутню невістку, але яка, в біса, різниця). А вона, завагітнівши, за обопільною згодою завагітнівши – сказала “нафіг”, зробила аборт і пішла. Хоча він просив її залишити їхню дитину, він хотів цю дитину, може, так, як ніхто в житті нічого не хоче (а я знаю, як це)… А вона сказала “нафіг”. І ця шанована великою кількістю моїх френдів людина без жодних сумнівів, без жодних уточнень (хтозна, що там сталося, може, у неї були на це причини, але ніхто з учасників дискусії не знав і не хотів дізнатися) – стала на її бік. “Її тіло – її діло”. Бо вона для неї – “своя”. А він – “чужий”. Просто за визначенням. Крапка. І отак українці і живуть, без бажання уточнити і дізнатися, без бажання подумати у кожній конкретній ситуації, а оперуючи елементарним, навіть не розумінням, а якимось звіриним відчуттям. Оце “свій” – за нього вписуємося. А оце “чужий” – вийди звідси, розбійнику. І все, не дослухаючись жодних аргументів і пояснень. Офіс простих рішень.

Не хочеться завершувати текст якоюсь мораллю, повчанням, бо це, по-перше, виглядатиме смішно, а по-друге – безглуздо. Тому я просто скажу, що я маю мрію. Я маю мрію, що українці нарешті перестануть сидіти у своїх будочках і гавкати на кожного, хто проходитиме мимо. А згадають, що вони ПЕРШ ЗА ВСЕ, що вони НАЙГОЛОВНІШЕ – українці. А не фанати того чи сього, прихильники тих чи цих, любителі такого чи сякого. Що найцінніше, що у нас є – це не портрети політиків, пости про тріскову війну у соцмережах чи групки за інтересами, зовсім ні. Найцінніше, що у нас є – це наша країна. Яка є, яка має бути – притулком для усіх українців. Незважаючи на політичні чи будь-які інші погляди. І щоб українці не забували, що перш за все вони – українці. Не ліві чи праві, не феміністки чи націоналісти, не чоловіки чи жінки, не прихильники Трегубова чи Доржа Бату – а українці. І що ця країна, наша країна – вона у нас одна на усіх. Якими б ми не були. І буде вона такою, якими є ми. Або єдиною і міцною, або купою собачих будочок з гавкотнею на цепу з будь-якого приводу.

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s