Знаєте, що я ненавиджу найбільше? Лицемірство і брехню. Чого б вона не стосувалася. А стосується вона багато чого. Наприклад, відомого наративу “Ето же наша історія”, яку полюбляють юзати як ідейні совкодрочери, так і прагматично-хитросракі персонажі, яким “какая разніца, аби вигода”. А у підсумку легендарні імена – як перший запорізький олімпійський чемпіон – виявляються нікому, крім купки активістів, не потрібними.

От, наприклад, був (і, мабуть, досі є) в Запорізькій міській раді такий депутат Дмітрій Сєрий. Прапоротримачем якої політсили він зараз працює, не знаю, але це неважливо, він – класичний приклад кар’єриста, якому все одно, під ким, аби за бабло. 

Так от, цей депутат у свій час срав по соцмережах шлакоблоком, коли з’явилася петиція про перейменування вулиці Перемоги на честь, якщо я не помиляюся, Степана Бандери (можливо, когось іншого, але в такому ключі). Це було уже після початку війни 2014 року, якби хто спитав. Так от, срав пан депутат шлакоблоком, прикриваючи своє роздуте гузно плакатом із легендарним написом “Ето же наша історія!” Ну, “Перемога” (у “Великій вітчизняній війні”) – це його історія, аякже. А Бандера – не його.

Правда, з початком повномасштабної війни пару разів пан депутат мелькнув у Львові, нібито гуманітаркою для запоріжців опікуючись. І як його в місто, де не просто вулиці, а пам’ятник Степану Андрійовичу стоїть, занесло. Ще й зовсім поруч із вокзалом та однією із ключових транспортних артерій міста, ніяк не оминеш…

Ладно, це все жарти, але я насправді от про що. Отакі от дмітріїсєриє рвуть сраку за усілякі совкові назви зрозуміло чому – щоб пострибати по вухах електорату і переобратися на наступну каденцію. Бо електорат про Перемогу знає із бравих реляцій ЦК КПРС, а Бандеру ненавидить (з тих же реляцій причому). Але при цьому усі ці депутатики, як пише відомий запорізький краєзнавець Роман Акбаш, з 2019 року ігнорують рішення громадських слухань про перейменування вулиці Дивногорської на честь Якова Пункіна.

Звісно ж, ви не знаєте, хто такий Яків Пункін. А це, між іншим – перший олімпійський чемпіон із Запоріжжя (і один із перших для України, нехай і підрадянської). Людина пережила війну, полон, концтабір. Вижила в концтаборі. І це було ой як непросто, хоча б тому, що Яків за національністю – єврей. (Ага, ви уже здогадалися, чому Жаботинський, який і не з Запоріжжя родом, а з Харківщини, а в незалежні часи жив у Московії і іменувався у інтерв’ю “генералом ФСБ” – це “наша історія”, а Пункін – не дуже, правда? Ну так, хто б у радянські часи ту жидорвоту піарив. Як, ви не чули такого слова, “жидорвота”? Ну-у-у, тоді ви жили в якомусь ідеальному СРСРі. Я от чув. І не раз. Хоча ті, хто говорили, євреїв, може, і близько не бачили. А слово таке використовували, аж гай шумів.)

І після усього цього він не просто зайнявся спортом (греко-римською боротьбою), а і став олімпійським чемпіоном 1952 року у Гельсінкі! І дожив до 1994 року. Учора виповнився 101 рік з дня його народження. Але досі у його рідному місті немає вулиці, йому присвяченої. І усіх тих дмітрієвсєрих це взагалі не хвилює. Тут би “вулицю Перемоги” відстояти…

До речі, з вулицю Дивногірською, яку депутати Запорізької міськради досі не перейменували на Якова Пункіна – теж весела історія. Все той же Рома Акбаш пише, що назва цієї вулиці – від міста Дивногірськ. (Ну, не від “дивних гір” же, де вони у Запоріжжі.) Як, ви не знаєте, такого міста? Правильно, не знаєте. Бо не Дивногірськ, а Дивногорск.

Це місто в Московії, і не просто в Московії, а у Красноярському краї. Так, отам ген за Уралом, десь настільки далеко, що годі і уявити. Цікаво, скільки відсотків запоріжців взагалі бували у Красноярському краї, не кажучи вже про Дівногорск? Так от, у тому місті Красноярська ГЕС розташована. Ну, дійсно – поважна причина існування вулиці з такою назвою у українському місті Запоріжжі, аякже. Це ж наша історія, еге, панове депутати?