Після завершення університету моя дружина деякий час працювала учителькою в школі-інтернаті. (Он він, на фото.) Точніше, ким тільки не працювала – і вчителькою, і вихователькою, і методисткою… Інтернат, формально для дітей з проблемними легенями, а по факту для сиріт та подібних категорій – це тема для окремої розмови. Наприклад, як не згадати про те, як вона восьмикласникам (а що таке інтернатівські восьмикласники, ви можете здогадатися) говорила, намагаючись відучити курити – “через кілька років не встане, так шо кидай зараз!” І вони її потім, через роки, зустрічаючи у місті, радісно вітали – попри увесь непедагогізм таких заяв.

Але я хочу розповісти одну історію, у якій взагалі немає нічого веселого. Особливо зважаючи на війну.

Була у неї в першому класі дівчинка Марійка. Не дитина – золото. Красива, розумна, чемна, ножом-виделкою користуватися уміла як доросла. Я знаю, бо дружина пару разів забирала її на вихідні додому. Ну просто якесь диво, чесне слово.

У нас тоді були проблеми із репродуктивною системою, простіше кажучи, запорізькі лікарі упевнено обіцяли нам безпліддя і відсутність дітей (привіт із Києва, рахаї!), і ми навіть задумалися – а чи не удочерити її. Так і не зважилися, бо це таки непроста штука. До того ж, коли у тебе з’являється своє дитя, ти маєш 8-9 місяців для того, аби усвідомити майбутні зміни у житті, пережити усе це, підготуватися – це я знаю точно на власному досвіді, причому обидва рази, як це не дивно. А тут – не скажеш же “Дитинко, ти почекай дев’ять місяців, поки я звикнуся з цією думкою”.

І от як така дитина могла потрапити у інтернат? Можете собі уявити якийсь сценарій її життя? А я вам зараз розкажу. Якими бувають люди.

Отже, цю дівчинку ще у пологовому чи десь біля того залишила мати. Тут нічого, на жаль, неймовірного немає – таке в наших широтах трапляється. Засуджувати біологічних батьків (чи матір, я не знаю ж, чи й знав біологічний батько про її існування ще в стані зародку; буває і таке, а чого ви такі круглі очі робите) я не буду, бо бувають різні ситуації. Наприклад, мене лікарі у пологовому пропонували мамі залишити – мовляв, у нього стільки болячок, він взагалі дебілом (в медичному смислі) якимось виросте, а ви собі іще нарожаєте. (Я нічого не видумую, до речі. 1979-й рік, прекрасний СССР прошлого.) Уявіть собі тиск на молоду жінку, до якої навіть чоловіка, як зараз, не пускають. Добре, що приїхав свекор, мій дід, і сказав: “Дочко, збирайся і поїхали до нас у село”. А лікарям відвісив, як він умів, пару теплих слів.

Отже, дитину залишили ще в немовлячому віці. Її усиновила бездітна пара. Пройшло кілька років. А далі – ну як в кіно у якоїсь Оксани Байрак, але це реальна історія, я нічого не вигадую – мама завагітніла. Народився у них синочок. Дівчинка, як той казав, души не чаяла у рідному братику. (Вона ж не знала, що прийомна.) Ну, ви ж знаєте, як це часто буває, коли старша дитина в сім’ї – донечка. Тут мій син старший не міг дочекатися, коли менший народиться, а що вже про дівчат казати з їхнім, мабуть, вродженим материнським інстинктом. 

А от батьки почали висловлювати невдоволення старшою дитиною, почали нарікати, що вона те, це, погано ставиться до малюка, ревнує. Почали залишати її на робочий тиждень в інтернаті – я вже не пам’ятаю там приводи, може, “у відрядження їздили”. А у один зовсім не прекрасний день…

Мабуть, це був понеділок. Мама привезла доньку в інтернат з пакетом з речами. І сказала там: “А ти знаєш, ти нам не рідна. Ти була поганою дівчинкою, і тебе твоя справжня мама залишила”.

Уявляєте, таке почути семирічній дитині? Ну, і потім ще щось напарила, типу, що пожила у нас трохи – і все, будеш тепер тут постійно жити…

Ото ж ми її тоді додому на вихідні і забирали, бо уявляєте, як воно тій бідній дитині було.

Правда, через кілька місяців чи навіть тижнів її знайшла бабуся. Ні, звісно, не біологічна – та як би і звідки дізналася. Прийомна бабуся – тобто мати одного із тих виродків, яких дівчинка називала “мамою” і “татом”. Приїхала, оформила опікунство і забрала її з інтернату до себе.

Отакі бувають історії. Які краще б і не знати, чесне слово.

Геппіенду ж у цій історії немає з однієї простої причини. Бабуся та жила в Луганську чи десь у області (тій частині, що окупована ще з 2014-го).

А дівчинці цій уже десь 24 роки. Уже молода жінка. Як вона там жила, як виживала усі ці роки…