Батьки і діти, або Історія без геппіенду

Після завершення університету моя дружина деякий час працювала учителькою в школі-інтернаті. (Он він, на фото.) Точніше, ким тільки не працювала – і вчителькою, і вихователькою, і методисткою… Інтернат, формально для дітей з проблемними легенями, а по факту для сиріт та подібних категорій – це тема для окремої розмови. Наприклад, як не згадати про те, як вона восьмикласникам (а що таке інтернатівські восьмикласники, ви можете здогадатися) говорила, намагаючись відучити курити – “через кілька років не встане, так шо кидай зараз!” І вони її потім, через роки, зустрічаючи у місті, радісно вітали – попри увесь непедагогізм таких заяв.

Але я хочу розповісти одну історію, у якій взагалі немає нічого веселого. Особливо зважаючи на війну.

Була у неї в першому класі дівчинка Марійка. Не дитина – золото. Красива, розумна, чемна, ножом-виделкою користуватися уміла як доросла. Я знаю, бо дружина пару разів забирала її на вихідні додому. Ну просто якесь диво, чесне слово.

У нас тоді були проблеми із репродуктивною системою, простіше кажучи, запорізькі лікарі упевнено обіцяли нам безпліддя і відсутність дітей (привіт із Києва, рахаї!), і ми навіть задумалися – а чи не удочерити її. Так і не зважилися, бо це таки непроста штука. До того ж, коли у тебе з’являється своє дитя, ти маєш 8-9 місяців для того, аби усвідомити майбутні зміни у житті, пережити усе це, підготуватися – це я знаю точно на власному досвіді, причому обидва рази, як це не дивно. А тут – не скажеш же “Дитинко, ти почекай дев’ять місяців, поки я звикнуся з цією думкою”.

І от як така дитина могла потрапити у інтернат? Можете собі уявити якийсь сценарій її життя? А я вам зараз розкажу. Якими бувають люди.

Отже, цю дівчинку ще у пологовому чи десь біля того залишила мати. Тут нічого, на жаль, неймовірного немає – таке в наших широтах трапляється. Засуджувати біологічних батьків (чи матір, я не знаю ж, чи й знав біологічний батько про її існування ще в стані зародку; буває і таке, а чого ви такі круглі очі робите) я не буду, бо бувають різні ситуації. Наприклад, мене лікарі у пологовому пропонували мамі залишити – мовляв, у нього стільки болячок, він взагалі дебілом (в медичному смислі) якимось виросте, а ви собі іще нарожаєте. (Я нічого не видумую, до речі. 1979-й рік, прекрасний СССР прошлого.) Уявіть собі тиск на молоду жінку, до якої навіть чоловіка, як зараз, не пускають. Добре, що приїхав свекор, мій дід, і сказав: “Дочко, збирайся і поїхали до нас у село”. А лікарям відвісив, як він умів, пару теплих слів.

Отже, дитину залишили ще в немовлячому віці. Її усиновила бездітна пара. Пройшло кілька років. А далі – ну як в кіно у якоїсь Оксани Байрак, але це реальна історія, я нічого не вигадую – мама завагітніла. Народився у них синочок. Дівчинка, як той казав, души не чаяла у рідному братику. (Вона ж не знала, що прийомна.) Ну, ви ж знаєте, як це часто буває, коли старша дитина в сім’ї – донечка. Тут мій син старший не міг дочекатися, коли менший народиться, а що вже про дівчат казати з їхнім, мабуть, вродженим материнським інстинктом. 

А от батьки почали висловлювати невдоволення старшою дитиною, почали нарікати, що вона те, це, погано ставиться до малюка, ревнує. Почали залишати її на робочий тиждень в інтернаті – я вже не пам’ятаю там приводи, може, “у відрядження їздили”. А у один зовсім не прекрасний день…

Мабуть, це був понеділок. Мама привезла доньку в інтернат з пакетом з речами. І сказала там: “А ти знаєш, ти нам не рідна. Ти була поганою дівчинкою, і тебе твоя справжня мама залишила”.

Уявляєте, таке почути семирічній дитині? Ну, і потім ще щось напарила, типу, що пожила у нас трохи – і все, будеш тепер тут постійно жити…

Ото ж ми її тоді додому на вихідні і забирали, бо уявляєте, як воно тій бідній дитині було.

Правда, через кілька місяців чи навіть тижнів її знайшла бабуся. Ні, звісно, не біологічна – та як би і звідки дізналася. Прийомна бабуся – тобто мати одного із тих виродків, яких дівчинка називала “мамою” і “татом”. Приїхала, оформила опікунство і забрала її з інтернату до себе.

Отакі бувають історії. Які краще б і не знати, чесне слово.

Геппіенду ж у цій історії немає з однієї простої причини. Бабуся та жила в Луганську чи десь у області (тій частині, що окупована ще з 2014-го).

А дівчинці цій уже десь 24 роки. Уже молода жінка. Як вона там жила, як виживала усі ці роки…

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s