Поки ніхто не взявся розібратися у ситуації, чому українці, які виїхали у вимушену еміграцію від війни, та українці, які залишилися в Україні, почали сваритися між собою – давайте я це зроблю. Принаймні, спробую.

Тільки відразу домовимося про дві базові речі. Перше – ми не розглядаємо жодні конкретні приклади, щоб нікого не образити. Лише абстрактні формули. Друге – в цій історії немає кращих і гірших українців. Ніяких трьох сортів, ми усі між собою однакові, навіть якщо і перебуваємо у різних умовах.

До речі, про три сорти я невипадково згадав. Тому, що далі мова піде про три категорії українців. (Не забудьте, тут немає кращих чи інших. Є різні умови, але люди у всіх категоріях однакові.)

Перша категорія – ті, хто міг виїхати за кордон і виїхав.
Друга категорія – ті, хто міг виїхати за кордон, але залишився в Україні.
Третя категорія – ті, хто залишився в Україні, бо не міг виїхати.

Друга категорія опціонально розділяється на дві підкатегорії – ті, хто залишився у своєму населеному пункті, та ті, хто виїхав у інший регіон України. (Третя категорія, в принципі, також, але це ще менш важливо, тому можна знехтувати.)

Так от. Срач проходить по наступній лінії розділу – “перша проти другої і третьої категорій”. Виражається це у таких фразах. Друга і третя категорія закидають, що першій би причитати та бубоніти, вони ж у Європі живуть. Це автоматично означає, що їм, першим, апріорі краще, ніж другим і третім. Що, до певної міри, є правдою – в Європі немає відключення світла і ракетних обстрілів, не кажучи уже про воєнні дії – якщо ми говоримо про прифронтові регіони, де тривають бої чи прилітають артилерійські снаряди чи ракети С-300.

Перша категорія натомість опонує другій і третій, що і в Європі життя не мед, принаймні, для українських біженців, плюс вони там теж переживають за ситуацію в Україні. І це теж, до певної міри, правда. По-перше, переживають, бо а) планують повернутися додому, і переживають, щоб було куди повертатися, б) в Україні у них залишилися батьки, діти (повнолітні), родичі, коханки і коханці, які можуть загинути. По-друге, життя біженця, при усіх умовах, які створюють країни ЄС, не можна порівняти із життям місцевих жителів.

Тобто – частково і ті, і інші праві. Але так само частково – неправі. Принаймні, якшо йдеться про першу і другу категорії. Неправі з однієї простої причини. У цих двох категорій є право вибору. Право виїхати чи право залишитися. Право опинитися у безпечній з точки зору війни країні (історією із ракетою в польському селі знехтуємо, вона нерелевантна для цієї статті), але у чужій країні, де ти апріорі, формально, за документами, людина дещо нижчої категорії. (Втім, навряд це можна оцінювати уповні – бо хто там із українських тимчасових біженців всерйоз хоче влаштуватися на державну службу чи голосувати на виборах.) Або право залишитися в своїй країні, можливо, навіть у своєму місті/селі, на своїй роботі, але при цьому а) ризикуючи стати жертвою (ми зараз не будемо оцінювати відсоток цього ризику, просто окреслимо, що він існує, бо яка різниця, це 50% чи 0,01%, якщо тобі таки прилетить), б) потерпаючи від наслідків війни, зокрема, від відсутності світла, тепла, води, зв’язку та ін.

У кожного із представників цих двох категорій є ПРАВО ВИБОРУ. І саме тому вони, на моюу думку, частково неправі, коли починають скаржитися (натякаючи на те, що “а от опонентам краще живеться”). За кордоном краще, ніж тут, в темряві і з сигналами повітряної тривоги? Ок, зібрали документи, речі – і поїхали, які проблеми, начебто ж поки українцям не заборонили в’їзд. В Україні краще, ніж тут, де ти ніхто і звати тебе ніяк, і навіть мову ти не можеш освоїти в нормальному обсязі для повноцінного спілкування?: Ок, зібрали документи, речі – і повернулися в Україну, особливо якщо ти живеш на захід від Києва, тобто в, зважаючи на переорієнтацію московитів на енергетичну систему України, умовно безпечному регіоні, де чи не єдиним відчуттям війни є регулярне відключення світла (і усе, що з цим пов’язане, так – від холодних квартир до згорілих електроприладів).

Або не зібрали і не поїхали, як робить багато хто із тих, хто скаржиться. Але тоді ця позиція – це не позиція, як така, а просто скиглення. Чи – і такий варіянт я розгляда цілком реально – спроба не програти опонентам. Друга категорія (не вся, але, думаю, такі люди точно є) своїми скаргами намагається продемонструвати опонентам із третьої, що вони більші герої чи патріоти, бо залишаються в Україні. Перша, у свою чергу, намагається показати, що вона як мінімум не гірша (в плані патріотизма, в плані геройства все-таки трохи не дотягує, мені здається) за другу, бо теж крає серце від того, що відбувається в країні, і потім, різниця у сприйнятті війни на Закарпатті чи частині Івано-Франківщини та у Польщі чи Словаччині – мінімальна, бо реально ні одним, ні іншим прямої загрози життю немає.

І от, я думаю, срачі в основному відбуваються з двох причин. Перша – частина людей не хоче нічого змінювати, чи те, що роками устатковувалося (друга категорія), чи те, що устаткувалося в останні півроку-майже-рік (перша категорія), але і визнавати, що вона чимось гірша, теж не дуже хочеться. Тому починаються нападки на опонентів. І тут вступає в гру друга причина – бажання показати себе значимішими і вищими, або щонайменше не нижчими.

Звісно, уся ця історія стосується далеко не усіх людей цих двох категорій. Одні пристосувалися жити тут, в тих умовах, які є. Інші уже втягнулися в (можливо) тимчасове життя на чужині. Але вони якраз і не беруть участі у цих срачах, бо не бачать у них сенсу. Ну так, я виїхав(ла) в Європу чи навіть США, мені тут краще, спокійніше, я живу тут повноцінним життям, ні від чого не страждаючи – принаймні, позірно. (І такі випадки є теж.) І що? Вам хтось заважав так зробити? Ні? Ну от і все. Чи навпаки – я-то тут влаштуюся, це все-таки рідна земля, рідне місто, я тут усе знаю, у мене тут зв’язки, родичі, непогана робота, тому самі там і біженствуйте, а я буду удома, а ракета якось вже обмине.

Ну, або просто, без будь-якого злорадства, ігнорують усі ці срачі, усю цю заздрість, і просто собі живуть – хоч тут, хоч там. І такі теж є, як це не дивно 🙂

А де ж третя категорія, спитаєте ви. А тепер ви згадаємо і її. З нею трохи інша ситуація. Бо якщо перша і друга категорії мали право вибору (як на мене, базове право людини, цікаво, чи записане воно у всіх тих міжнародних деклараціх прав людини?) – то третя такого права не мала і не має. Тож тут включається інший механізм, механізм вимагання справедливості – мовляв, а чому їм можна, а нам ні? Я, може, і не поїду нікуди, хіба на кілька днів, у гості чи у справах, але ж це справа принципу. Принципу і справедливості.

Тож третя категорія грає у іншу гру – у гру постраждалих від несправедливості. І це теж почасти правда, бо далеко не усі ті, хто не можуть виїхати за межі країни, потрібні на війні, але право виїзду у них відібрали. Додає вогню в цій конкретній історії той факт, що частині тих, кому нібито не можна виїжджати, цей виїзд дозволений – незрозуміло на яких підставах. Недавня історія із футболістом “Шахтаря” Мудриком, який засвітився на пляжі в Дубаї, просто на відпочинку, а не на якомусь там матчі – яскравий тому приклад. Особливо зважаючи на те, що частина тих же спортсменів, представників шоубізнесу не просто беруть участь у війні, а дехто навіть і загинув. І тут знову виникає питання – а де ж тут справедливість, чому цим можна, а мені ні? Хто такі в умовах війни футболісти, які просто ганяють м’ячика для забавки своїх господарів (навіть не для глядачів, бо матчі в Україні під час війни формально проходять при порожніх трибунах), чим вони зараз важливі для країни, щоб вони мали привілеї – порівняно із вчителями, лікарями, працівниками надважливих зараз будівельної чи енергетичної галузей.

Звісно, третя категорія може опонувати першій так само, як і друга – в форматі “ааа, виїхали і насолоджуються там життям”, і таке теж є. Причому тут ситуація навіть гостріша, бо представники третьої категорії цілком можуть сказати представникам першої – “а ми навіть права такого не маємо, так чи вам би тут ще плакатися”. Але, як я уже написав у попередньому абзаці, у третьої категорії є своя особливість.

Який із усієї цієї історії вихід? Ну, для першої і другої категорій він, як на мене, досить простий. Я про це завжди кажу своїм дітям. Якшо у вас є вибір, якщо ви можете зробити цей вибір і зробили його, зробили свідомо, бо ви вирішили (проаналізувавши ситуацію), що саме так буде краще – то жодним чином не намагайтеся для самого себе цей вибір принизити. Ви самі вирішили, що краще буде саме так – виїхати чи, навпаки, залишитися. Значить, зробіть так, щоб кращість саме цього вибору була доведена вами не тільки в теорії, а й на практиці. І – не звертайте увагу на опонентів, бо їхні закиди продиктовані див. вище чим.

З третьою категорією ситуація складніша. Вони таки не мають права вибору. Принаймні, того вибору, про який ми говоримо – виїхати чи залишитися. Тож вони тут дійсно, певною мірою, “поражени в правах”. (Хоч ми і розуміємо, чому саме так відбувається. Але, погодьтеся, дивлячись на фотографію якогось футболіста на пляжі в Дубаї, це зрозуміти непросто.) Тож, мені здається, тут треба просто змиритися і намагатися жити максимально комфортно (як би цей прислівник не прозвучав зараз цинічно) у тих умовах, які є. При цьому плануючи, у випадку наступної війни – а вона обов’язково буде, якщо Україна не зробить ті кілька важливих кроків, які унеможливлять будь-яку наступну агресію з боку Московії – виїзд ДО того, як це право буде у них відібране на рівні чинного законодавства. Тобто, якщо говорити конкретно, бути готовим виїхати з України до оголошення воєнного стану. І там, як і перша категорія, не нарікати на це рішення – бо уже буде їхній власний вибір, як у першої та другої категорії.

Ну, а головний вихід – це взагалі не сратися. Як би це не було непросто для українців 🙂 І не забувайте, що, при усій різниці в ситуаціях для усіх трьох категорій – мета у нас усіх одна. Ця мета окреслюється дуже просто:

1) перемога у війні, аби припинилися смерті в Україні;
2) вступ до НАТО, під ядерну парасольку трьох тамтешніх членів (ок, навіть одного) аби унеможливилися майбутні війни;
3) вступ до ЄС, аби можна було жити у прийнятних умовах у себе вдома, а у Європу їздити в туристичні поїздки як рівні до рівних (нехай і більш формально, бо, скажімо, ту ж Словаччину з Німеччиною все одно не порівняти, але формально громадяни обох країн у Євросоюзі мають рівні права).