Ще один пост, присвячений архівам відомого радянського дитячого письменника Олександра Волкова (“Чарівник Смарагдового міста” та. ін.). Сьогодні будуть записи із його щоденника, присвячені власне письменницьким справам.

Точніше, фінансово-письменницьким.

(Ось тут два попередніх – про американську астронавтику, радянську цезуру та політичні погляди письменника.)

Отже, скільки ж платили авторам дитячих творів у СРСР? Звісно, Волков зі своєю сагою про Чарівну країну – непересічний персонаж, тож прайс там, скоріш за все, вище середнього. Тому зважайте на це.

*****

3 [января 1972 года], понедельник.
Пошли, покатились деньки 72-года…

Получил из Ташкента договор на «Огненного бога» с оплатой по 300 р. за лист. Т.к. я договаривался с Ковалевым на 400 р., то подписывать не стал, написал им колючее письмо. […]

*****

Для того, щоб ви розуміли – “лист” це не сторінка книжки. Ось що пише про цей термін Вікіпедія:

“А́вторський а́ркуш (авторський лист) — умовна одиниця вимірювання обсягу текстової та ілюстративної інформації літературного твору, що використовується у видавничій справі і є основою для обліку праці автора, укладача, рецензента та ін. Один авторський аркуш дорівнює 40 000 друкованих знаків прозового тексту (враховуючи цифри, розділові знаки, проміжки між словами), чи 40 кілобайтам комп’ютерного тексту в DOS-форматі (разом із проміжками), чи 700 віршованим рядкам, чи 3 000 см² площі ілюстративного матеріалу на сторінках видання. Обсягом авторського аркуша можна вважати 22 сторінки друкованого тексту за умови приблизно 1800 знаків на сторінку”.

От у моїй книжці “Як я забивав на “Камп Ноу” (це трохи більше 100 сторінок) – 7,25 ум. друк. арк., у “Повній історії пілотованої астронавтики” (320) – 20,62. “Вогняний бог Марранів” – це десь 160-200 сторінок, залежно від видання. От і прикидуйте.

*****

19 [апреля 1972 года], среда.
Побывал в изд-вах. Свез в «Сов. Россию» два экземпляра «Желтого Тумана», скоро будет заключен на него договор, А.И. [Стройло] обещает гонорар по 400 рублей [за авторский лист]. […]

*****

Я так розумію, що 400 карбованців за авторський лист – це був такий стандарт для видавництв. Принаймні, всесоюзних. Хоча он і від провінції Волков вимагає такий же прайс, як і від москвичів.

Втім, якщо ви думаєте, що письменникам в СРСР жилося дуже непогано – ви помиляєтеся. Скажімо, Волков не міг зробити те елементарне, що ми з вами можемо зробити.

*****

20 [апреля 1972 года], четверг.
Ездил в ЦДЛ. Заплатил партвзносы за 3 месяца. Заходил к Т.Н. Фоминой, вел разговор по поводу заграничной поездки. Вопрос опять упирается в мой возраст, таких не пускают. […]

*****

Взагалі дивна логіка у тих партократів. От дивіться. Дідугану уже за 80. Він – всесоюзна зірка, заробляє дуже непогані, якщо не сказати великі, гроші. Навіщо йому кудись там утікати? Щоби що? У 80 років починати життя з нуля? Ясно що він нікуди не втече. Але – не пускають за кордон.

Хоча от Леонід Владімірскій, автор тих самих канонічних ілюстрацій до волковської саги, їздив аж у Латинську Америку. А Волкова не пускали.

Йдемо далі. Письменники заробляли не тільки на виданні книжок. Ось, наприклад, така штука, як екранізація.

*****

7 [мая 1972 года], воскресенье.
Получил договора на экранизацию моих сказок из Ленинградской студии телевидения. Предлагают по 1500 р. за каждую из трех сказок, вероятно, у них такие ставки. Право покупается на три года, в продолжение которых я не имею права вступать в соглашение с другими кино

Литературные итоги 1972 года
Май. […] Получены три договора из Ленинградской студии на постановку по моим сказкам трех мультфильмов: «Волшебник Из. города», «Урфин Джюс» и «Семь подземных королей». Оплата по 1500 р. за каждый. […]

*****

Ну чистий же капіталізм, правда?

*****

5 [января 1973 года], пятница.
[…] Из звонка Алле Стройло узнал, что «Желтый Туман» уже пошел в производство. Мне перевели за него 840 руб. […]

*****

840 карбованців. Для розуміння – середня зарплата в СРСР 1973 року – 125 карбованців.

А ось цікавий запис. Зверніть на нього увагу.

*****

9 [марта 1973 года], пятница.
[…] Только что по радио передано сообщение о присоединении СССР к Женевской конвенции об авторском праве. Она вступит в силу 27 мая. Этот факт имеет для меня очень большое значение – ведь у меня столько книг издано заграницей и, как правило, я за них ничего не получал, или получал гроши. Отныне наше авторское право будет строго ограждено…1) […]

[сноска другой ручкой: 1) Грустное заблуждение!..]

*****

Тут цікавим є те, що Волков обурюється – мовляв, мої книжки у капіталістичному світі друкуються, а я нічого не отримую, бо СРСР не приєднався до конвенції з авторського права. Ніби правильне обурення, але.

Штука в тому, що Волков сам по суті вкрав книжку Френка Баума “Чарівник із Країни Оз”. Причому це стосується не тільки першої волковської книжки, “Чарівника Смарагдового міста”, а й до наступних Волков запозичував інфу із баумовських книжок – він читав англійською, тому купував собі казки Баума і черпав звідти собі матеріал.

Як ви розумієте, Бауму ніхто нічого не платив 🙂 Через ту саму конвенцію, до якої СРСР не приєднався. Волков спочатку ставив на “Чарівнику” (той вийшов ще у міжвоєнний період, на відміну від усіх інших частин саги) приписку “За мотивами”, але після Другої світової і це перестав робити.

І нічого, нормально себе почував, зробивши собі ім’я і капітал на чужій книжці. А коли його почали обкрадати – через те, що СРСР нехтував міжнародним авторським правом – тут уже, бачте, обурився.

*****

27 [марта 1973 года], вторник.
Вчера мне звонили из «Пион. Правды». Группа голландских школьников (целый класс) написала в газету письмо с просьбой объяснить, какая связь между «Волшебником Из. города» и «Мудрецом из страны ОЗ». Редакция обратилась ко мне за консультацией, и я дал разъяснения.

Вчера же «Прогресс» переслал мне письмо одной голландской девочки, которая будто бы читала отрывок из «Волшебника» в каком-то сборнике сказок. Видимо, заграницей много публикаций моих произведений, совершенно мне неизвестных. […]

*****

Тут, щоправда, він пояснював ось – але іноземним школярам. Радянським, звісна річ, ніхто пояснювати не збирався.

*****

27 [мая 1973 года], воскресенье.
Сегодня СССР вступает в Женевскую конвенцию об авторском праве. Давно пора! Если бы этот день наступил много лет назад, я получил бы многие тысячи рублей за десятки книг, изданных заграницей.

*****

Дивіться, який жадібний радянський письменник – про “многіє тисячі” карбованців мріє, а не про те, щоб подарувати дітям щастя від літератури! 🙂

*****

5 [августа 1973 года], воскресенье.
Каля с Борей привезли из Москвы почту, там оказалось письмо из Минска от Л. Курбеко. Он прислал для подписи договоры на «Урфина» с оплатой 400 р. за лист (конечно, 30%).

*****

Ні, таки і в провінції платили по 400 карбованців за авторський аркуш.

*****

18 [января 1975 года], суббота.
В сегодняшнем, 4-м номере «Огонька» помещена корреспонденция Ю. Новикова «В Мюнхене книжном».

В ней бывший редактор моих сказок «Волшебник Из. города», «Урфин Джюс» и «Семь подземных королей» рассказывает о том, что в столице Баварии на бойкой улице в универсальном магазине «Кепа» продаются мои сказки, переведенные на немецкий язык и выпущенные издательством «Прогресс»…

Недаром, значит, издательство за них так хватается (уже расспрашивают о «Тайне»!), а еще предложили мне издевательский гонорар – 200 рублей с листа. Тоже хороши!

*****

Як бачимо, книжки Волкова таки були відомі на Заході. Але кляті буржуїни не хотіли платити пролетарському письменнику нормальні гроші, жлобилися. Втім, це може якраз німецькі пролетарі (із НДР) жлобилися…

А ось іще одна проблемна історія радянського книговидавництва.

*****

4 [марта 1975 года], вторник.
[…] Узнал очень неприятные вещи: «Скитания» к моему юбилею не будут печататься – вычеркнул Комитет по делам печати, т.к. у меня выходит сказка в «Сов. России». Идиотское правило – одному писателю одна книга в год – начинает действовать. До сих пор изд-ва его обходили, а нынче Прусаков чуть не заработал выговор.

Ну и дурачье сидит в Комитете, бюрократы паршивые.

*****

Цікаво, чи розумів Волков, що у клятих буржуїнів таких проблем немає (є інші, але таких – немає)?

Йдемо далі. Як відомо, остання книжка саги, “Таємниця покинутого замку”, вийшла аж за п’ять років по смерті Волкова. Хоча була в цілому готова за його життя (її потім там правили, дещо змінювали, це окрема історія, яка дуже хвилює прихильників творчості Олександра Мелентійовича, чого ж вони і просили надати їм доступ до архівів письменника).

Ось тут видно, в чому була причина – чи одна із причин – затримки.

*****

16 [июня 1975 года], понедельник.
Звонила Алла Стройло. «Семь подземных королей» сданы в производство, и мне будет выписано 60% гонорара. И она сообщила мне очень неприятную новость. «Изд-во «Сов. Россия» будет печатать только переиздания и договор на «Тайну заброшенного замка» повис в воздухе… Изд-во будет добиваться разрешения на печатание книги, но дадут ли такое разрешение?..

Издательское дело находится у нас в жалком, позорном состоянии. Такого не было прежде даже в самые тяжелые годы, даже в войну. И это в «богатой, могучей, культурной» стране!..

*****

Отак от жили і працювали, отак заробляли радянські письменники. Які, втім, на усі свої зароблені гонорари не могли навіть кудись у Югославію з’їздити – бо не пускали. І за зарубіжні видання своїх книжок не могли отримати гонорари – завдяки політиці їхньої країни.