Ви, безперечно, уже наговорилися і намемасилися на тему того, як на Банковій у перші дні харчувалися недорозвареною “Мівіною”.

А тепер я поясню вам, звідки на Білорусь готувався напад що у всій цій драматичній історії є найпідлішим.

Для початку давайте домовимося – уся ця мівіноісторія виглядає, скажем так, дуже непереконливою. Це я щоб не написати, що речник президента України тупо збрехав. Ну, подумайте самі – головна точка опору країни, офіс глави держави, який безперечно знав про майбутню війну, не підготовила елементарні побутові речі. Тут прямо виникає питання щодо адекватності того самого офісу – ви як до війни готувалися, що навіть їжі не припасли нормальної. У вас що там, приготувати немає кому (чи замовити ніде)?

Уже “Євросолідарність” акуратно, в своєму стилі, висміяла ті слова Никифорова – мовляв, ми у перші дні війни в Києві готували для тероборони гарячу їжу, маякнули б, ми і вам би привезли, не діло ж, коли Верховний Головнокомандувач, як якийсь запорізький студент у офісі кур’єрської служби, “Мівіну” гризе. Воювати з гастритом чи взагалі виразкою – то не можна, “начальник буде пиздіть”. (Що значить, який начальник. Той самий, який і призначив Зеленського на посаду. Український народ!)

Тож, не знаю, як ви – а я практично упевнений, що усе це, про “Мівіну” зокрема, лише вологі і теплі (не гарячі) фантазії самого прессекретаря Сергія Никифорова. Тому тут обговорювати, в принципі, нічого.

А от що варто обговорити – це те, що ця історія є досить підлою. Чому? Та тому, що вона б’є по емоціях тих незрілих українців, які досить думають не головою, а серцем. Якщо ви думаєте, що таких мало – вийдіть зі своєї бульки (фейсбучної чи навіть офлайнової) у реальний світ. На вас чекає дуже неприємний сюрприз.

Так от. Саме те, що речник президента тисне на емоційну складову, щоб формально його, а фактично президента пожаліли – це і є найбільшою підлістю. Українські виборці, як я вже сказав, у великій кількості досі не навчилися думати головою. І будь-яка українська влада повинна перш за все навчити їх думати. Інакше ми і надалі будемо жити так, як жили до цього 30 років – голосувати за “красівую женщіну, яка спить на розкладачці у кабінеті”, “свого донєцкого пацана”, людей, які уміють красиво говорити і т. ін. Чим обернулися для України такі голосування – ви самі чудово можете бачити самі.

Повторюся, що останню розвилку, яка і повела уже практично прямою дорогою до війни, українці пройшли на президентських виборах 2010 року. Тоді, нагадаю, у помаранчевої частини суспільства був шанс або переобрати чинного президента Віктора Ющенка, або обрати молодшу і сучаснішу його версію (не копію, бо він, звісно ж, дещо відрізнявся, але в цілому це був той же типах проукраїнського, проєвропейського політика, наскільки такий можливий був в Україні нульових) Арсенія Яценюка. А що зробила ця частина суспільства? Правильно, проковтнула усі соплі і сльози Юлії Тимошенко і обрала її у другий, прогнозовано програшний Януковичу тур виборів. Далі все пішло, як по маслу…

(Можна згадати ще вибори-2006, коли помаранчева частина суспільства купилася на ту саму пресконференцію Зінченка, на “любих друзів”, на змову проти “народної прем’єрки”. Але навіть після цього у України був шанс. Після виборів-2010 шансів уникнути війни уже не було. Варіант із збожеволінням Януковича і підписанням ним Асоціації ми не розглядаємо через те, що це, синку, фантастика.) 

Так от, найважливішим завданням будь-якої української влади, на мою скромну думку, є примушення українського суспільства до розумової діяльності. До того, щоб люди навчилися думати, аналізувати, робити висновки. Коротше кажучи, до критичного мислення.

До речі, якщо вам захочеться мені щось закинути – а ти, мовляв, сам-то – я нагадаю, що я якраз чітко, без емоцій, з прагматичних позицій пояснив, чому я проти того, аби Зеленський продовжував бути президентом після наступних виборів. Якщо ви не читали – вам за цим лінком.

А тут людина, яку безперечно передрукують усі ЗМІ країни – бере і абсолютно в стилі Юлії Тимошенко (так, це уже значно гірша копія, зважаючи і на те, що люди все-таки трошечки навчилися думати) використовує наймерзенніші політичні прийоми. Згадайте історію, як ЮВТ перед своїми першими виборами влаштувала шоу із вимиканням/вмиканням світла. Але то було в 90-х, у Богом забутому селищі на Кіровоградщині. А ми в 2022 році, в час всезагальних соцмереж, де не сховаєшся і не надуриш, як би не хотілося.

А хочеться. І не можеться нічого розумнішого за “ой, дивіться, як ми, бідненькі, страждали”. А на фронті військові страждають іще більше. Уявіть собі, що буде, якщо зараз ЗМІ засиплять подібними інтерв’ю про “голих-босих хлопчиків”. Це почнеться істерика всеукраїнського масштабу. (Насправді, ні – бо не засиплять. Команди телеканалам та іншим прикормленим сайтам не дали. От якби дали – тоді да, тоді б засипали. А так ні.)

Звісно, я нічого особливого від Сергія Никифорова не чекав. Не ляпає відверті дурниці в стилі своєї попередниці – уже добре. Але грати на емоціях недозрілого українського суспільства замість того, аби, маючи в руках які-не-які важелі впливу, виховувати його – це справді підло.

Бо це цілком очевидна спроба повернути колесо історії назад. У якийсь 2005-й чи навіть 1998-й рік.

А воно нам треба? Нам – точно ні. На відміну від деяких персонажів із недорозвареною “Мівіною”.