Люди продовжують ламати списи навколо “музею Булгакова”, намагаючись вирішити – бути йому в Києві чи не бути. І не розуміють простої речі. Як би не склалася ситуація зараз, у будь-якому випадку в майбутньому цього музею, як і інших таких, їх в Україні просто не буде.

А знаєте, чому? А тому, любі мої, що ми маємо варіянт №3. Він же остаточний.

Ось вам, шановні читачі, коротке і вичерпне пояснення цього варіянту (і двох попередніх). З яких вам стане зрозуміло, що, як і чому.

Отже. Усі ці залишки колоніального минулого – а персона Булгакова це і є залишки колоніального минулого, як би хто не намагався вам розказати, що це “і наша історія теж” – вони мають майбутнє в Україні рівно у трьох варіянтах. Це, так би мовити, увесь спектр, більше нічого в ньому не може існувати, хіба крім тимчасово-проміжного “якось воно буде”. Але зараз такі часи, коли усе і усі визначаються. Період тимчасово-проміжного відійшов у історію.

Тому – рівно три варіянти. І зараз ми їх усі розглянемо.

Варіянт №1 – імперський

Цей варіянт – про те, що Булгакови та інші імперці могли залишитися в Україні. Причому на абсолютно легальних, ба більше, привілейованих умовах.

Це могло статися за тієї умови, що Україна повертається у сферу впливу Московії. Чи як це було в часи СРСР, тобто з повною формалізацією, чи як це є з т.зв. Білоруссю, тобто з частковою формалізацією, з більш фактичним, ніж формальним впливом.

Тобто якби тут знову запанувала Московія. Тоді, звісно, усім цим булгаковим були б почот і зелене світло на усіх рівнях.

Мені здається, що такий варіянт нас не влаштовує, тому і розглядати його далі немає жодного сенсу. Та і в його реалістичності уже є ду-у-уже великі сумніви. Тому – переходимо до варіянту 2.

Варіянт №2 – цивілізований

В цьому варіянті булгакови теж могли залишитися в Україні. Звісно, про жодне привілейоване становище б не йшлося. І ось чому.

Такий варіянт міг мати місце за тієї умови, якби Московія вгомонилася із своїми імперськими вавками ще на початку 90-х років. Тоді б не було ні нападу на СКР-112, ні мєшковщини, ні перемоги Кучми на президентських та комуністів на парламентських виборах 1994 року. Президентом на другий термін став би Кравчук, Рада не була б такою червоно-проросійською, як вона була. Українізація суспільного простору собі успішно б тривала (питання в темпах, так, але це уже тактичні моменти, а не стратегічні), ніякого московського ренесансу на початку нульових на українських телебаченні і радіо не сталося б, Ірина Білик і далі співала б українською…

Одним словом, Україна б, як якісь країни Балтії – звісно, не з такою швидкістю, але з таким же вектором – рухалася б у двох практично ідентичних напрямках:

• до самої себе;
• до Європи.

У такому випадку український культурний простір заполонила б відновлена та новостворена українська культура. Відновлена – це мова про, скажімо, популяризацію українського міського міфу на базі того ж “Міста” Валер’яна Підмогильного, створення різноманітного україномовного аудіовізуального контенту тощо.

Тобто – усе те, що ми бачили при пізньому Порошенку, скоріш за все, сталося ще за пізнього друготермінового Кравчука.

В таких умовах московитомовна і московитоорієнтована культура в Україні абсолютно логічно зійшла б на маргінеси. Так, нею б цікавилася певна частина суспільства, в основному та, яка добре пожила за радянських часів. Але з часом вона б зменшувалася в силу природних причин. Вимирали б ці булгаковці, простіше кажучи. А підпитки у них би просто не було – молодь би варилася уже в своїй і європейській-американській культурах.

Тобто “музей Булгакова” та інші пам’ятки колоніального минулого цілком могли вижити в Україні. Та – лише за умови, коли вони б стали реальним минулим. Стали історією. Таким, як, скажімо, польська спадщина в Україні. При усіх заскоках деякої маргінальної частини тамтешнього суспільства, які підігрівають чи то Качинський і Ко, чи то московити, чи то усі разом – Польща і думати забула всерйоз про те, що “Львув то єст польске място”. А, значить, усі ці “цвинтарі орлят” та пам’ятники Міцкевичу нічим Україні не загрожують. Приїжджайте, дивіться, вшановуйте, якщо вам треба. Може, і ми зайдемо. (Скоріш за все, ні, бо у нас є свої герої, а проте.)

От якби Московія після 1991 року відпустила колонії повністю – тоді ці залишки, втративши реальний вплив на сьогодення (і головне – переставши бути інструментом для продовження експансії!), цілком могли зберегтися. Так само, як могли зберегтися пам’ятники Леніну та іншим комунякам – звезені ще на початку 90-х у спеціальний “Парк радянського періоду”. Що, до речі, і пропонувалося час від часу.

Але – леніни використовувалися комуністами у якості актуального ідеологічного інструменту. Тому і були цілком логічно знищені.

Такою ж була доля і булгакових. (Причому не тільки померлих, а і живих – згадайте Євгенію Більченко.) Тому – варіянт №2 для України є банально невигідним. І ми переходимо до останнього варіянту.

Варіянт №3 – катарсис

Цей варіянт і залишається єдино можливим. Ба більше, він поступово втілюється в життя, навіть попри саботажників у Раді та Мінкульті (це не від “культура” скорочення, а від “культя”, якби хто спитав). І викликає відповідну реакцію українських фанатів булгакових.

Бо варіянт цей дуже простий і прямий, як рейка – вичищення (“катарсис” же) усього колоніального минулого під корінь. Щоб воно тут не фігурувало, не відсвічувало і не було для імперії актуальним ідеологічним інструментом.

А іще – тому, що цей контент, який продукували усі ці булгакови, він часто був антиукраїнським і навіть українофобським. А зайва українофобія нам в принципі не потрібна (вона нікому не потрібна в принципі), а зараз і поготів. Це якби ми уже вбилися в пір’я і див. варіянт №2 – дивилися на булгакових, які бабраються на маргінесах, зверху і зверхньо, тоді можна було б і припідзакрити очі на те, що вони там писали. А зараз, коли це завдає додаткового болю – якого тут і так більш ніж достатньо – вибачте, не до вас.

Ну, і про практичну сторону. Про неї ніколи забувати не можна. У нас ці булгаковці люблять розказати, що “ну ви тоді й ДніпроГЕС зруйнуйте” чи там Хрещатик, бо його ж якраз московити збудували. Ну, по-перше, не московити, а усі скопом. І, ймовірно, будували якраз в основному українці. По-друге, конкретний Хрещатик московити і підірвали за кілька років до того, як збудувати – так що тут ще хто кому винен.

Ну, і по-третє, головне. Нам просто невигідно зносити той же ДніпроГЕС, навіть якби й хотіли. (А там би кращий і ширший міст через Дніпро не завадив, повірте людині, яка довгий час жила у Запоріжжі.) От просто – не-ви-гід-но. Ми самі від цього постраждаємо. А від закриття “музею Булгакова” – постраждають ну кількадесят працівників закладу та їхніх сімей, які на деякий час залишаться без роботи і грошей, та ще кількасот активних прихильників булгакових, які туди приходили. Абсолютна більшість українців спокійно проживе і без цих музеїв, і без цих творів, і без цих постатей.

Хоча б тому, що замінити їх не те що є ким – їх замінять зі свистом і моментально. Як українські, так і світові письменники. І замінять контентом настільки вищої якості, що навіть якось соромно порівнювати. Не втримаюся від лише одного порівняння. Романи Ільфа і Петрова були цікаві тільки поколінням, які жили при СРСР. Бо це була яскрава сатира на те суспільство, дуже своєрідне (в силу історично-терористичної діяльності московитських комуністів, які захопили владу в імперії) і зрозуміле тільки вихідцям із того суспільства. Спробуйте дати почитати чи подивитися фільми за цими романами нинішній молоді. У них уже буде інше враження. Зовсім не таке яскраве, як у нас. Подивляться, почитають, гмикнуть і забудуть. А от “Ловець в житах” мого улюбленого Селінджера – це на віки, це не залежить від контексту. Я тут суджу по собі, бо коли я прочитав цей роман перший раз, то я навіть не задумався над питанням “А коли ці події відбувалися”. Для мене це було, звісно, десь там, в Америці – але ось тут, поруч. Бо ясно що якісь побутові речі відрізнялися (таке завжди було і буде), але в цілому – цілком така близька мені картина. А коли я дізнався, що роман написаний на межі 40-50-х років, і що це США 1940-х…

Резюмуючи.

1. Завоювати Україну і залишити булгакових тут як свої чортові мітки Московія не зуміє.

2. Відмовитися від імперських замашок і дозволити булгаковим зайняти у нас свою скромну (заслужено скромну) нішу “чужої культури, яка в силу історичних причин, якими б вони не БУЛИ (тут важливо, що це “були” – про те, що воно уже усе в минулому), має певне відношення до України, то нехай вже побуде тут, все одно не заважає” – імперія не захотіла. Їй це було невигідно.

3. А оскільки їй було вигідно використовувати булгакових як актуальний інструмент впливу – то тепер уже мова про те, що вигідно нам. А нам вигідно, щоб цих інструментів не було тут нині, прісно і повсякчас. Напровсяке. Бо одного разу, після 1991-го, ми їх уже залишили (спочатку за принципом “якось воно буде, та й не до того зараз, коли світло вимикається”, а потім під впливом московитського ренесанса) – чим, як бачимо, припустилися серйозної стратегічної помилки. Більше таких помилок припускатися не варто. Занадто великою кров’ю їх доводиться змивати.

Тож, шановні українські булгаковці, зберігайте свої книжечки у “надлєжащєм состоянії”, бо це буде, як іноземні автомобілі на Кубі. Які до Кастро завезли – такі й є, а інших, вибачте, немає. Так і тут. Нам ця імперська культура завдала стільки шкоди, вона виявилася причетною до такої кривавої історії, що ми не мазохісти – далі терпіти її у себе на видноті.

І пам’ятайте головне. У всьому цьому вичищенні залишків імперського культпростору винні не ми. (І навіть не ви – ви взагалі ні в чому не винні, бо ви і не суб’єкти, а об’єкти історії. На відміну від нас.) А імперська влада, яка вирішила, що раз воно все тут залишається, то треба його використовувати на благо імперської батьківщини. (І більшість населення імперії це так чи інакше підтримала.) От їм ви і “дякуйте” за те, що “музей Булгакова” рано чи пізно зникне з Андріївського узвозу.

Минуле треба залишати в минулому. І ножі та шаблі в музеях – вони мають висіти на стінах, щоб люди приходили і роздивлялися на них, так, зокрема і для того, аби побачити, чим їхніх предків (чи їхні предки, чому ні) рубали. А якщо ці ножі зняли зі стіни і ріжуть ними мешканців мирного міста – вибачте, удруге їх на стіну уже ніхто не повісить. Особливо знаючи, що ці полудурошні запросто можуть знову зламати двері в музей і повитягати усю холодну зброю.

Путіну “подякуйте”, одним словом. Це він робить усе, щоб булгакови зникли з українського культурного простору. Звісна річ, бажаючи (своїм недолугим гебістським мозком) протилежного. Ну, та це в стилі московитів – новопрєставівшийся Горбачов он теж імперію хотів зберегти, але у підсумку розвалив. Так що тут нічого нового і несподіваного ми не бачимо. Усе в звичному форматі.