Ні, це історія не про те, як у Андрія Чикатила в селі Яблучне (нині Сумщина) в Голодомор нібито з’їли малого братика. Я трохи про інше.

Прочитав тут у ФБ-стрічці перепост, в якому був отакий от абзац:

“Когда-то я рискнула зайти внутрь Мемориала памяти жертв голодомора. Там я наугад открывала книги и читала воспоминания очевидцев.

Писала женщина из Луганской области. Очень коротко писала. Умирали, медленно, мучительно, массово. Как и везде.

И тут странное: “У кого было что продать, ездили в Россию за едой“(с)

Т.е. в России, в паре сотен километров всего, была еда. Ну так ведь получается?“

І тут я згадав, де я ще бачив оце поєднання слів – Донбас, Росія, кордон, продукти.

А бачив я його – у тексті вироку тому самому Андрію Романовичу Чикатилу. Там є епізод про одне вбивство, яке він скоїв у Запоріжжі (до речі, у підсумку виключене із вироку як недоведене, але не суть). І от у згадці про це убивство є такі слова:

“в том же году, поехав за продуктами в соседнюю с Ростовской областью Донецкую область Украины, ЧИКАТИЛО, заехал в г. Запорожье, где убил мальчика 12 лет”.

У середині 30-х українці, яких просто знищували, намагалися пробратися через кордон, до Московії (у Ростовську область, де, на відміну від української Кубані, не було Голодомору – просто там українців не було стільки, щоб влаштовувати терор голодом), де була їжа.

Українці, попри все, вижили. А через півстоліття нащадки тих, хто убивав українців, нащадки тих, хто не пережив Голодомор – їздили до недобитих за продуктами. 

А ще через п’ять років, уже не в Ростові, а у Москві, у “сталіце савєцкой родіни”: