Продовжуємо мандрувати старими цвинтарями Івано-Франківська. Точніше, не зовсім Івано-Франківська.

Є у Франківську такий райончик – Княгинин. Це колишнє село, на кілька століть старше за власне місто. І, до речі, в селі про це добре пам’ятають – бо ж оголошення про святкування 819-річчя Княгинина по дорозі на цвинтар ми кілька разів зустріли, і великий банер про святкування 815-річчя села теж бачили.

А ще там залишився старий цвинтар. Тобто не дуже старий – міжвоєнного періоду могил там майже немає. Але цвинтар зараз майже не функціонуючий, хоча свіжі могили є. Могили, які пов’язані із головною світовою подією останніх двох років.

Та спочатку не про це.

Взагалі на княгининському цвинтарі московитомовних могил не так багато, як на цвинтарі по вулиці Київській, про який я вже розповідав раніше. Але ось знайшлася така.

Завжди фоткаю такі могили – зі світлинами молодих дівчат. Мені здається, що саме такі фото найкраще передають епоху.

Одна із фішок цвинтарів на Галичині, якої геть немає на Сході – це отакі от склепи.

Якийсь відомий місцевий священник.

Ілюстративно. Велика гробниця для великої, певно ж, сім’ї. А табличок усього дві.

Що тут написано, я не прочитав.

Когутяк – одне із питомих княгининських прізвищ. Тут повно могил і гробниць Когутяків.

Спочатку писали на відповідній таблиці, потім почали окремі таблички ліпити. Мабуть, майстрів, які могли б зробити напис на отому білому прямокутнику, не стало. Або нащадки вирішили не заморачуватися.

Є і такі могили.

Так і не зрозумів – яке прізвище правильне, “Ковак” чи “Кавакі”.

Трохи тут є і польськомовних поховань. Ось аж 1968 року могила. Це уже брежнєвські часи, 23 роки після завершення Другої світової. Людина народилася в Австро-Угорщині, пожила в рідній Польщі, а померла в СРСР. Це типова картина насправді для нинішніх широт.

Раптом натрапляємо на зовсім свіжі поховання. Підозрюю, що причиною смерті подружжя став коронавірус.

Ще трохи гробниць. Із незаповненими табличками. Світові катаклізми постаралися…

Ще франківські поляки.

А тут інформації майже не збереглося.

Одна з небагатьох могил міжвоєнного періоду.

Тимотей. На Наддніпрянщині його б звали Тимофій.

Якщо зможете, прочитайте 😉

Тут щось про “останки” йдеться. Якась начебто братська могила. На околиці цвинтаря.

Ще одне майже зникле поховання.

А ось цікавий об’єкт.

Ось вам детальніше табличка.

На Наддніпрянщиині цю дату, звісна річ, не святкували.

Якийсь комуняка, певно. Але тут партійних і військових майже немає.

А це взагалі плюсквамперфект, давноминулий час. Німці (австрійці) Галичини.

Тут рід зберігся після усіх катаклізмів і тепер похований в одному місці.

Рідкісний зразок монумента часів ЗУНР.

Ще поляки.

Тут мене фото подружжя зацікавило. Атмосферні такі світлини.

Це такий варіант гробниці. Сім’я священників.

А тут просто написано – родина таких-то.

Дуже мені подобається це формулювання “з дому” чи “з роду”.

Ще один пам’ятник, імовірно, часів пізньої Австро-Угорщини чи ЗУНР.

А є і такі пам’ятники.

Ні, патріарх місцевого телебачення ще живий.

Цікаво, як це воно – ходити і дивитися на власну могилу?

Рідко, але пишуть на могилах професію небіжчика. Це цікаво.

Який молодий був інженер.

А ось на табличці історія, яка вийшла далеко за межі Княгинина.

Старенька мати померла тут, на Галичині, а діти знайшои свою смерть десь за Уральськими горами. Заради чого… Четверо дітей. Можливо, УСІ четверо. (Хоча – табличку ж хтось поставив.)

Тут поховання ще часів Королівства Галичини та Володимирії.

“Сем’ї”. Як у Шевченка.

Знов Когутяки.

Звук “Ф” не є притаманним слов’янським мовам – тож і прізвищ на “Ф” не так багато. Але є.

Імовірно, мати і син. Обидвоє померли за часів Австро-Угорщини. Цікаво, чи ще тоді написи робили?

А це збоку на тому ж пам’ятнику.

Після здобуття Незалежності змогли з’явитися такі написи на могилах – про “Дем’янів лаз”.

Якось мені здалося дивним це поховання. Навіть не нестиковка прізвищ, а портрет діда – якось він по-московитськи виглядає.

Польський агроном.

Близнючки? Померли під час пологів? Хоча картинка ніби натякає, що діти різного віку. Але дати говорять інше.

Лікарка. Директор школи. Учителька.

(До речі, чомусь написано “лікар”, а не “лікарка”, але “учителька”, а не “учитель”. Вічно з цими фемінітивами проблеми.)

Оце, підозрюю, одна із небагатьох на Княгинині поховань окупантів (чи членів їхніх сімей).

А це – відомий на Галичиині діяч, письменник. І батько письменниці – Ірини Вільде.

Поетична фраза – “на першій весні життя”.

Зверніть увагу. Пам’ятник для померлих мінімум 100 років тому. Значить, нащадки пам’ятають, не забувають. Це важливо.

Ще представниця великого роду Когутяків. Студентка – Львівського педінституту?

Ще гробниця.

Цікаво, як тут додають труни?

Якби це було на Сході, то подумав би, що трагічна загибель пов’язана із п’янкою на зимові свята.

А тут відразу думаєш, що це може бути пов’язане із боротьбою УПА проти окупантів.

От такого прізвища – із французьким артиклем “де” – я точно не очікував побачити на княгининському цвинтарі.

Ще один напис про трагічну загибель. Тут вже, мабуть, таки про якусь побутову трагедію. ДТП, скажімо.

Людина із позаминулої епохи. Відома у свій час, впливова, мабуть.

Ще одне повернення історії. На могилі дописали про загиблого у часи Другої світової війни брата.

І наостанок – ще одна сім’я, ще одне фото, ще одна сторінка історії. І страшне слово – ГУЛАГ.