Люблю ходити по старих цвинтарях. Там так багато цікавого.

От випадково натрапили на цвинтар, що по вулиці Київській – неподалік від Європейської площі і пам’ятника Бандері. Я недаремно згадав про Степана Бандеру – бо, за іронією долі, цей цвинтар є, мабуть, найокупантським в Франківську.

Там поховано дуже багато людей із характерними іменами та прізвищами, а то й прямо у військовій формі (на фото) та зі званнями (на табличках). Втім, не тільки вони там поховані. Отже, поїхали дивитися.

Такий пам’ятник зустрічає усіх, хто входить на територію цвинтаря. Підозрюю, що ця лікарка – із числа тих, хто понаїхав на Галичину насаджувати нові порядки після “золотої осені” 1939-го (чи радше після “визволення” 1944-го).

Подивіться на це фото. Правда, воно прекрасне?

До речі, не думав, що після Другої світової на Галичині залишалися поляки. А бачте.

А ця світлина – взагалі найкраща, яку я бачив на цвинтарі.

Уявляєте, яке життя прожила пані Осипа. (Наголос на другому складі?) Народилася у Австро-Угорщині, пережила, в найактивніший період свого життя, “бель епок”, в 37 років опинилася в ЗУНР, потім жила у Польщі, пережила одну війну, другу, а померла у провінції СРСР. Зберігши, принаймні, на фото – ту галицьку, європейську красу кінця ХІХ століття, яку безжалісно розтоптало століття ХХ-е.

А ось і московитська мова. Але тут мене більше зацікавило видалене слово.

Ксюшенція припустила, що видалили “муж”. Цікаво, чому…

А ось і характерний напис. Хоча, скажу чесно, щоб було написано саме так – то їх дуже мало. Про “погиб от рук националистов” чи якось так – то взагалі немає. Очевидно, опасалися так писати.

Але тут принаймні вказано, що загинув. Ну, а які службові обов’язки цей товаріщ виконував – ми здогадуємося.

Знаєте, у якого “русского” поета справжнє прізвище – отаке от?

Думаю, Натан Єфімовіч – теж із понаїхавших євреїв, а не місцевих. Хоча б тому, що місцевих в гетто знищили у часи Генерал-губернаторства.

Цікаве формулювання – “пенсійонована учителька”.

І знову – радянська доба. Навіть у ЗП не бачив таких написів – хоча вони, мабуть, там теж є. “Октябренок”, “командир звездочки”… Цікаво, це батькам таке реально спало на думку написати на могилі сина? Там внизу ще й написано “И погиб Мальчиш”… Мабуть, якісь комуняки упороті були батьки.

І зовсім поруч – могила майже із тих же часів, але із зовсім іншої епохи.

1946 рік на Галичині – це страшні часи, часи терору новоповерненої воади. Але навряд чи шестирічна дівчинка стала частиною того пекла. Певно, якась побутова трагедія сталася.

А це ось – взагалі німецька, австрійська себто частина історії Станіславова.

Чоловік – військовий був, унтер-офіцер.

Звісно ж, до них на могили уже просто немає кому приходити. Але – подивіться, в якому стані ці надгробки, яким уже більше 80 років.

Цікаве яке прізвище. Невже якось пов’язане із битвою при Фокшанами?..

Нібито й нічого такого. Але – бачите, частина пам’ятника без напису, для якого уже було приготоване місце? Тут багато такиз.

Ось іще один такий.

Очевидно, чоловік помер, дружині місце на монументі залишили – а далі була війна і…

1958 рік. Уже 13 років, як завершилася Друга світова війна. А поляки, виявляється, іще жили у Станіславові.

Втім, подальша доля зрозуміла – мама померла, і до цієї могили ходити уже не було кому.

Багато на цвинтарі отаких гробниць.

18-річний юнак. Помер за рік до того, як у цих краях розпочалася війна. Хтозна, як би склалася його доля у Другу світову. Можливо, вижив би – спочатку як фольксдойч, потім би емігрував до Німеччини, заховався б десь у західних окупаційних зонах…

От чого багато помітив – що саме “медицинской службы” написано на надгробках військових окупантів. Тут я відразу згадав епізод із різунівського “Аквариума”, ось цей:

“Он — это полковник Марчук, новый заместитель Кравцова. У советской военной разведки формы особой нет. Каждый ходит в форме тех войск, из которых в разведку пришел. Я, к примеру, — танкист. Кравцов — артиллерист. В Разведывательном управлении у нас и пехота, и летчики, и саперы, и химики. А полковник Марчук — медик. На малиновых петлицах чаша золотистая да змеюга вокруг”.

Певно, такий самий медик, ага. 1961-й рік – ще, можливо, вояки УПА ліквідували.

Художник якийсь. Тут зрозуміло, що понаїхавший.

А це якісь неграмотні пам’ятник робили. Чи ім’я у заявці вказали. До речі, це “Танічка” написано, бо внизу текст московитською.

Певно, якийсь мажор був, бо в 27 років отакий пам’ятник на центральній алеї аби кому не ставляють… Але інфи про нього я не знайшов.

А от про цього Плієнка знайшов. Ось, будь ласка – “заступник начальника УНКВС – начальник управління РСМ (підполковник міліції Плієнко Петро Сергійович)”.

Цікаво, чи знають його нащадки, чим він займався на Галичині в 50-х роках…

Ордени може хтось ідентифікувати?

Про цього персоназа є вичерпна інформація.

“Працював монтером телефонної мережі. 

Член ВКПб. 

У лютому 1945 – 1953 року – голова виконавчого комітету Станіславської тепер – Івано-Франківської міської ради депутатів трудящих Станіславської області”.

І цей монумент, ну, другій особі регіону – через два пам’ятники від того 27-річного чувака. Точно якийсь мажор, син якогось начальника той Лещинець.

А це – просто звичайна трагедія. Уявіть собі – народився один син, помер, народився другий син, помер…

Ще одна гробниця.

Польський військовий. Офіцер!

Ось надпис детальніше.

Думаю, це теж “радянський єврей”, а не “галицький жид”. Бо навряд чи людина із такими паспортними даними пережила б німецьку окупацію…

Ось типові жителі Станіславова, поховані на цьому цвинтарі.

А це – досить відомий діяч, архітектор. Вікіпедія пише про нього таке – За словами Зеновія Соколовського: “Завдяки його творчому почеркові в сучасній забудові Прикарпаття з’явилися своєрідні риси, пов’язані з народними традиціями Карпатського краю.

Загинув Володимир Лукомський у ДТП 1973 року. Причому у автівці з ним були брат і його та брата дружини. Але, як бачите із таблички, дружина пережила його на багато-багато років.

Між іншим Лукія Лукомська (Крип’якевич), одногрупниця і майбутня дружина (одружилися на останньому курсі Львівської політехніки) – небога того самого Івана Крип’якевича, відомого історика. Та і сама вона відома особистість. Читайте і згадуйте, як будете шпацерувати Франківськом:

“Була авторкою або співавторкою таких об’єктів:

• 1970 — Будинок художника на розі вулиць Незалежності та Івана Франка (у співавторстві)
• 1972 — Прибудова лікарні ОЛК (тепер дитяча лікарня) на вулиці Чорновола
• 1974 — Будинок побуту на вулиці Галицькій (у співавторстві)
• 1975 — Готель «Надія» з використанням повторного проєкту
• 1980 — Прибудова лікарні № 2 на вулиці Івана Франка
• 1980 — Комплекс житлових будинків з магазином на вулицях Євгена Коновальця — Степана Бандери (у співавторстві)
• 1986 — Комплекс обласної дитячої лікарні на вулиці Чорновола (друга премія за найкращий об’єкт, збудований 1986 року)”.

Майже Висоцький. Між іншим, ви знали, що Висоцький – це єврейське прізвище, від назви населеного пункту Високий (чи Високе)? Упевнений, тут та сама історія.

Ще один загиблий окупант при погонах.

А ось це було несподівано.

Очевидно, якісь нідерландські військовополонені опинилися під час Другої світової аж у Станіславові.

Оця пара мене зацікавила. 

Він і по ПІБ, і по фото – чистий московит. Вона – єврейка, до гадалки не ходити. Аж на 13 років молодша. Як їх звела доля… Може, була із сім’ї репресованих чи около того, вискочила заміж, аби зберегти хоча б своє життя. Хтозна. І як вони жили з такими гіпотетичними вводними… Може, вона якраз і пораділа, що позбавилася нелюбимого чоловіка. Загадки, яких тепер і не розгадаєш.

Партієць – і поруч священник. Багато тут такого.

Це уже фото з часів радянської окупації Галичини. Але все одно красиво.

Багато дитячих могил. Ось така, оригінальна.

Тільки у мене не в’яжуться “Кипервассер” і “Мотелевич” (від імені Мотл, я так розумію) із “Овсієм”?

Малка Іцківна – і Соскіна. Було в Радянському Союзі і таке. Цікаво, чи її діти (які за галахічним правом є євреями) виїхали до Ізраїлю?

Тут, звісно, і ім’я звернуло на себе увагу. Але і прізвище якесь – чи то з помилкою, чи то румунка якась.

Ось вам ще понаїхавших. Ви ж не думаєте, що на Галичині до 1939 року водилися Прасковьї Мітрофановни? Та і по фото видно, що пані – нетутешня.

Сім’я галицької інтелігенції. Цікаво, чи живе хтось у Франику з їхніх предків, чи зник рід безслідно…

Красиві імена. Особливо жіноче.

Ще один окупант. На Гагаріна схожий, правда?

Оригінальний пам’ятник.

19 років дівчині. Можливо, навіть менше – не перед смертю ж фотографували.

Івано-Франківський Біллі Мілліган!

Іванна і Аграфена. Так вони і жили – два різні світи у одному місті.

Карпом мене, припустимо, не здивувати. А от Харлоном..

“Окружний суддя”. Можливо, ще за “бабці Австрії” справа була.

Моряк у Франківську?

Марфа і Есфірь.

Такі пам’ятники особливо цікаві. Через наявність фото – із дорадянських часів.

Фото детальніше.

Ще одна молода жінка часів Другої Речі Посполитої.

Фото детальніше.

Мовні особливості на гробницях – відразу видно, хто володарював на цих землях у той чи інший час.

Ще одна гробниця.

Чули про таку поетесу?

Насправді вона не Стрілець, а Стрельцова. І родом із Змієвщини.

“Після закінчення середньої школи працювала літпрацівником-коректором районної газети «За комунізм»”. А далі була війна, ордени “За визволення Белграда” і т. ін. Після війни вчилася на фіілолога, викладала у Кам’янці-Подільскому та Франківську. Писала вірші.

А ось це пісня на її слова:

Цілий рід знайшов тут спочинок.

Пам’ятаєте серіал “Новая жертва”, який ішов у пострадянському телевізорі на початку 2000-х? Там була одна із персонажинь така – Філумена. А ось у Станіславові колись жінка жила з таким іменем. Цікаво, як її пестливо називали – Філя?

Це теж – центральна алея. Священники. І в радянські часи гробниця так і стояла – навпроти партійних чиновників та військово-НКВСних окупантів.

А це, думаю, окупанти собі закосили під місцеві традиції. Або взагалі віджали чужий склеп і своїх батьків-дідів перепоховали туди.

Ще одна мовна особливість.

А ось дивіться. Великий склеп.

Ліворуч табличка заповнена більш ніж наполовину.

Посередині – на третину.

А справа – чиста. Уже не було кого ховати – після тих страшних 40 років, які кардинально змінили практично усе на галицькій землі.

Генерал-майор танкових військ Іван Троїцький. Воював на Далекому Сході, потім якимось чином опинився на Західній Україні, а помер, пишуть в інтернетах, у Кишиневі. Похований чомусь у Франківську.

Чи то розбився у “Волзі”, чи то так любив машину, чи то працював водієм… Прізвище теж не дуже галицьке. Але оті детальки внизу натякають, що родичі досі тут живуть.

Певно, ще один ліквідованих упівцями окупант.

А це – будівельник.

Оригінальна деталь на пам’ятнику.

І прізвище оригінально закреслене. Цікаво, кому і навіщо спало на думку воювати із небіжчицею…

Ще одна померла дитина.

Анна Чижикова і Марія Пьо(н)тровська. Люди із різних світів, які жили і померли в один час в одному місті.

А тут прямо “дружба народів”.

Політико померло ще 60 років тому.

Цікаво, чи не були батьки цього Бідасюка фанатами НСДАП? 1931-й рік же, за рік до того Гітлер зі своєю партією зайняв друге місце на виборах до Рейхстагу. І на сході Німеччини (а це зовсім поруч із Польщею) він був досить популярний.

Цікаво, як цьому Адольфу жилося після 22.06.1941.

Ще одна молода жінка – але це уже радянські часи.

А це – пам’ять про далекі-далекі часи Австро-Угорщини. І чудернацьке, як на наш нинішній смак, ім’я.

І ще одна польська табличка часів Другої світової. Звісно, в ті буремні часи було не до красивих пам’ятників.

Ось такий старий цвинтар на вулиці Київській у Франківську. Цвинтар, куди ще інколи приходять нащадки тут похованих. Думаю, і окупантів теж, аякже. Вони ж не могли усі кудись дітися.