Знайшов невеличкий архів своїх ранніх матеріалів. Розпочинав я роботу як штатний працівник у видавництві “Магнат” (старші товариші його називали “издевательство” – похідне від “издательство”). Там власник, він же головний редактор усіх видань – колишній КҐБіст, що характеризувало. Наприклад, журнал запису приходу і уходу з роботи (в тому числі й на інтерв’ю чи заходи).

Працював я там десь півтора роки – з літа 2004-го до, здається, березня 2005-го, а потім з осені 2005-го до літа 2006-го. (Уходив працювати начальником служби доставки новоствореної запорізької філії такої прекрасної контори “Міст-Експрес”.) І от що я там писав. (Всі картинки клікабельні – раптом ви прочитати захочете 😉 )

Починав я влітку 2004-го з отаких от текстів 🙂

І отаких.

Писав я їх багато, фантазія була нормальна вигадував такі сюжети, що сам вірити починав 🙂

Хоча, звісно, я не тільки вигадував історії та переписував інтернет. Був у мене цикл різних інтерв’ю. Ось, наприклад – цілком реальне. Правда, мені баришня не захотіла розказувати, дружина записала.

Звісно, що смикав друзів-приятелів-знайомих.

У цих чуваків я свій перший комп купував. Та і останній – на сьогодні – теж.

Ану, земляки – вгадаєте, про яку пивоварню мова?

Це інтерв’ю взагалі не пам’ятаю.

Оце от – чистой води вигадане інтерв’ю. Це я пам’ятаю точно, бо Ілля Максимович – так звали мого прадіда, а прізвище Гончарук мав мій друг дитинства. Таких збігів не буває, самі розумієте 🙂

Ну а це одне із найлегщих і найулюбленіших інтерв’ю.

Ану, ФБ-френди, хто себе упізнає 😉

А це ми з дружиною на Новий Рік втекли до Львова – за що пообіцяв зробити матеріал про це прекрасне місто.

Після цього інтерв’ю я застряг в ліфті інституту олійних культур. Пам’ятаю, як працівниці мене заспокоювали – мовляв, нічого страшного, скоро відкриють. А мене на сміх пробивало. Принаймні, страшно не було точно – навпаки, прикольно, коли ще в ліфті доведеться застрягнути. Здається, після того жодного разу.

Олена Вадимівна – один із найцікавіших моїх співбесідників. Ну, і в самому центрі було цікаво. Цікаво і трохи жутко. От виходить з кабінету баришня – “Невже справді ВІЛ-інфікована?”

Кримінал – це окрема тема.

Пам’ятаю, як вся редакція плювалася від мого матеріалу про одного дурачка, який набухався, приперся до друзів в хату – і з якогось перепугу раптом взяв і зґвалтував їхню 1,5-річну доньку. Цього матеріалу в архіві не знайшов.

Ну, і, звісно, писав про футбол. Причому з виїздами – на півфінал…

…і фінал Кубку України. 2006-й рік. (В ту поїздку я дізнався про існування станції “Київ-Московський”. І побухав із форумчанами – фотка по ФБ десь гуляла.)

Багато писав. Фігню, мабуть – але треба було ж руку набити.

А далі були облдержадміністрація – і з 16 грудня 2006-го Київ. Про це буде окрема розмова.