Зізнаюся, останнім часом переслуховую певну кількість так званих “хороших русскіх”. Тих, хто проти війни, за Україну і т. ін.

Ні, не для того, щоб пересвідчитися, що вони хороші 🙂 А для того, щоб не на пальцАх, а предметно пояснити, ЧОМУ навіть дійсно хороших росіян нам, українцям, немає сенсу слухати. Бо люди досі не доганяють – ну чому, вони ж проти Путіна, проти війни, вони б навіть воювати пішли, якби що, за нас (якби що саме? хтозна), чому ж тоді вони, ці “хороші русскіє”, для нас не хороші?

Та тому, любі мої, що у фразі “хороші русскіє” є два слова. І друге – означає національну приналежність, яка є повністю відмінною від нас. І ця відмінність, вона – як би хто не хотів – все одно буде даватися взнаки.

І це не обов’язково в мінус Україні, зовсім ні. Просто у них, як сказала б відома французька акторка минулих епох, “інша оптика на життя”. Скажімо, ось вам принцип. Леонід Парфьонов. Думаю, не треба вам його представляти, еге ж? От я дивився його інтерв’ю також відомому вам Юрію Дудю. Свіже, місяця йому немає.

Скажу чесно, я б до нього придрався навіть менше, ніж сам Дудь. Він, скажімо, там дивувався, коли Парфьонов сказав, що перше, що він подумав, коли почалася війна – що в Московії закриють те-то, се-то і он те. Дудь там такий – “еее, ви про Росію, типу, подумали, а не про Україну?” Мовляв, який бессєрдєчний тіпела. Ну, дурницю сказав той ваш Дудь, ясно шо думається тут про все, але і про власні, власної країни втрати. А хіба ні? А хіба ви не подумали б, якби, скажімо, Україна напала на Молдову – ну, припустимо – чим це обернеться для ВАШОЇ країни перш за все? Ну от. Тому я тут взагалі проблеми не побачив.

Але ось один момент. Це навіть я не звинувачую Парфьонова, просто пояснюю, чому вони – це не ми, і тому їхній досвід, їхні слова для нас взагалі не значать нічого. От він говорить про війну, і такий пасаж – мовляв, значить, я все більше думаю, що усе це (війна тобто), це для того, аби Путіну переобратися 2024-го.

Розумієте? Зі СВОЄЇ позиції, з позиції московита – він думає цілком логічно. Маленька переможна війна, всьо вот ето вот. Але! Він же і про царя Александра ІІ теж же скаже що? Шо це реформи, що це скасування кріпосного права, що “хто не жив в Росії в 1856 році, той не знає блаблабла”. А що скажемо ми, українці? Що це Емський указ і Валуєвський циркуляр. І уже “оптика” на цю персону кардинально відрізняється.

Так і тут. Ми ж розуміємо, побачивши, переживши – дехто прямо реально переживши (або, на жаль, не переживши…) – усе те, що було за ці місяці, ми розуміємо, переживши століття колоніального становища, ми розуміємо, навіщо це імперії. А він – просто не може зрозуміти. Бо він не може відчути різниці між ними і нами. І, відповідно, не може подивитися на ситуацію нашими очима. Це було чудово видно, коли він пояснював після серіалу “Русские евреи”, чому не буде “Русских украинцев”. Мовляв, немає такого різкого переходу з одної нації в іншу, як, скажімо, із Лейзера Вайсбейна в Леоніда Утьосова. Бо він так звик сприймати – що да, євреї там, грузини, чеченці, то чужі, а це “свої, браття”. Хоча різниця між українцями і московитами є і досить відчутна. І якби він цікавився історією не тільки рідної Вологодчини, а, скажімо, помежів’я українських і московитських територій, то знав би про такі відмінності, і що до масового радянського опропагандонювання різниця була дуже серйозною. І зараз вона є – між українцями на найменш скаліченій, західній, території України і московитами. І він, до речі, про це теж же знає, бо бував тут, але все одно не усвідомлює.

Розумієте? Він не поганий русскій – він просто русскій. І, відповідно, він не може уповні усвідомити, що насправді відчуваємо ми. Тому, що зґвалтування в станиці Кущовській і зґвалтування у Бучі – хоч це технічно і один і той самий процес, але насправді це зовсім різні глибинні явища. А він їх неспроможний осягнути. (Як і ми, до речі, деякі московитські реалії, але зараз не про це.)

Але це Парфьонов. Один із найрозумніших людей там. А тепер беремо людину трохи, скажімо так, менш філософську і все таке. Артура Смолянинова. Актора, який виїхав з Московії, який заявляє, що якби і пішов воювати, то тільки на боці України. Говорить в принципі правильні речі – у одному із інтерв’ю. Але! При цьому він розказує, на базі спілкування із однією близькою приятелькою з України (і про спілкування він все правильно говорить, як вона йому розказує про наші реалії – блекнути і обстріли, все інше, він усе це розуміє і усвідомлює), так от, він розказує, що ми ж… ну… угадали? Правильно! Ми ж братья, ну як ми проти братів своїх воюватимемо?!

А братья чому? Ще раз правильно – бо говоримо тією ж мовою. Тобто він, з одного боку, усвідомлює нинішню злочинність дій імперії, а з іншого не усвідомлює попередні. Бо інакше б він розумів, ЧОМУ у нас багато хто РОЗУМІЄ московитську. А говорять, між іншим – тільки тому, що вони, московити, українську не розуміють. От я з відомим ексгравцем московського ЧГК Ровшаном Аскеровим у коментарях на ФБ переписуюся теж московитською. Але йому на думку не спаде сказати, що ми, мовляв, братні народи там чи щось таке. Бо він, як азербайджанець, чудово розуміє, ЧОМУ і він, і я знаємо московитську мову. І він, це вже такий спінофф, якраз, на відміну від московитів – хоча сам доооовго жив у Москві – усе-усе чудово розуміє. Бо він теж із країни, яка була окупована. І у якої, за допомогою Кремля, теж відтягали частину території. Тому наша з ним “оптика” може бути схожою. А у Смолянинова, як у московита – оця пропагандистська байка про “братні народи” зашита ой як глибоко. І він її не сковирне, просто тому, що він не розуміє – а що тут такого. Ну братні ж? Мови схожі (це вони так думають, бо ми їх розуміємо; але розуміємо не тому, що мови схожі, а тому, що їхню мову нам насаджували – а мій старший син до 6 років взагалі читати не умів московитською і вивіски у Запоріжжі читав неправильно), “вони взагалі говорять нашою мовою” (а якою з вами говорити, якщо ви, приїжджаючи сюди, нашої не знаєте?).

Ще один приклад. Борис Акунін. Який насправді Чхартішвілі, але грузинського в ньому, як у мені московитського. Теж – все розуміє. Але при цьому погляд на давню історію, історію Руси у нього московитський. Бо він так прошитий. Хоча при цьому він дещо знає краще нас – скажімо, вплив тюрських народів на формування московитської ментальности. У нас же як – “ааа, Орда”, а потім “угро-фіни”, і все. Тюркську складову в московитському світогляді ми взагалі не враховуємо, бо це не наша тема, ми про це не знаємо. А вони не враховують інше. Скажімо, спитай того ж Акуніна за Одесу – ясно що він скаже, що це Катерина ІІ і все таке інше, ну, ви знаєте. Бо Хаджибей це не його історія, не його складова світогляду. І не тому, шо він поганий – а тому, що він чужий. І це для нього чуже. А своє хіба в обсягах, засвоєних від пропагандистської машини. Бо, скажімо, у його “Истории российского государства”, у томі першому – Рюрік, варяги, Олег, щит на вратах Царьграда. Яке це відношення має до Московії? Ніякого. Але це ми розуміємо, бо це НАША історія і ми в ній намагаємося розібратися. А у них своя “оптика” на це питання. І її не виправиш отак от просто. Вона як краєугольна цегла, для того, щоб її витягти і перебудувати усю конструкцію – знаєте, скільки треба зусиль… Тобто – вона може й цікава, ця його “История”, але це погляд на історію очима московита, що до нас не має жодного відношення. Жод-но-го.

І ще один приклад, теж про історію. Тамара Ейдельман, фахівець-історик. Теж цілком собі притомна тітка, теж за Україну і проти Путіна, “Слава Україні” в ефірі і все таке інше. Але! От відкриваю я її відео “История Украины. Часть 1, Киевская Русь”. Думаю, ну, що ж вона таке скаже. І, головне – вона ж історик – на чому буде базуватися.

Так от, скажу вам чесно. Я навіть не почав дивитися те відео. Знаєте, чому? Бо я зробив один простий хід. Глянув спочатку у опис відео, і знайшов там джерела, якими вона користувалася. Чотири джерела. І два з них – за авторством одного українця. Здогадайтеся, кого?

Правильно. Петра Толочка.

От що тут можна дивитися, якщо людина дивиться на історію нашої держави очима українофоба? А іншими вона дивитися не може, бо вона, не знаючи мови, не може осягнути увесь масив інформації українською. І, відповідно, хоче вона чи не хоче – а її “оптика” буде викривленою з самого початку.

Це я все ось до чого вів. Віталій Портников якось сказав – і не раз – таку річ, з якою можна сперечатися, але, на мою думку, вона має право як мінімум на обговорення. Що в московитській літературі немає нічого страшного, якщо сприймати її так само, як французьку, польську, американську і т. ін. Як ЧУЖУ літературу. Про ЧУЖІ реалії. Я, до речі, завжди так її і сприймав. І навіть зараз, ретроспективно, згадуючи журнал “Пионер” і художні публікації у ньому в кінці 80-х – на початку 90-х, я якось автоматично сприймав це як щось, що не про мене, не про нас. Як історію селінджерівського Голдена Колфілда (хоча, чесно кажучи, мені там, у “Ловці в житах” багато чого навіть ближче, ніж у схожій за тематикою московитській прозі).

Так от і з так званими “хорошими русскімі”. Треба чітко розуміти одну просту річ. Вони нам – чужі. І тому, що вони нам чужі – вони нам не обов’язково вороги, але обов’язково вони не зрозуміють нас так, як ми самі. (І навпаки – ми не зрозуміємо їх. Ніколи. Навіть ми, які жили в одній державі з ними, що вже казати про наших дітей.)

І от від цього треба відштовхуватися. Що оскільки вони дивляться на світ іншими очима – то вони не можуть нас зрозуміти уповні. А, відповідно, усе що вони говорять про нас чи про нашу спільну з ними історію (війну, скажімо, чи там радянське минуле, де нібито “усі мирно і дружно жили”) – це не має до реальности жодного відношення. Тому що народ, чий головний співак пізньорадянських часів їздив на іномарці по Москві і вояжирував у Францію та США, записуючи там альбоми – ніколи не зрозуміє “а що такого” той народ, головного співака якого кагебешники повісили просто тому, що він був головним співаком свого народу. От і все.

Зрозумійте, що вони – хороші чи погані – вони нам чужі. І сприймайте їх як чужих. І їхню позицію – як позицію чужих людей. Які нездатні зрозуміти вас в силу мільйона різних причин.

І на цьому усі проблеми із хорошими чи поганими русскімі закінчаться. Точніше, залишаться тільки на фронті.