Пташка опинилася в клітці, або Причому тут Шарапов

Ну що ж, сталося те, що мало статися. І насправді сталося іще раніше. Але більшість, абсолютна більшість (куди там тим 73%-м) цього, звісна річ, не помітила. А тепер – усе по порядку.

Катерина Поліщук, вона ж “Пташка з “Азовсталі”, отримала державну нагороду. Орден “За мужність” ІІІ ступеню. З цього приводу вона написала пост. І почалося.

Аби не бути голослівним, ось цей пост повністю.

“Нагороду я присвячую моїм полеглим побратимам, які навчили мене мужності. Багато емоцій про цю нагороду, але… я вдячна і наполегливо працюватиму далі. Поважаю та всім серцем підтримую нашого Президента, і переглянула про нього думку з початком повномасштабного вторгнення. Це справжній лідер та керівник. Не всі рішення зрозумілі широкому загалу, проте шлях до перемоги стрімкий і наполегливий. Дякую йому. це надлюдська відповідальність та титанічна праця. Критикувати і поливати брудом можуть лише люди, які близько не уявляють масштаби його відповідальності і не спроможні відповісти навіть за себе та свої дії. Це лідер, а не «лідер». Бо він попереду, а не за спинами. Це моя позиція і мені чхати хто що про неї думає. Вона становилась 24 лютого 2022 року та залишається непохитною. В цих очах втома, вдячність, мужність і вірність. Він зробив свій вибір. І я пишаюсь жити і боротись з ним. Хто б що не казав. @zelenskiy_official

цуацуакцак

Ні, пост не правлений – якщо ви про отой величезний пробіл, який міг вам підказати, що спочатку було написано коротенько, оте, що до нього – а потім з якихось причин додане усе те, що після. В Фейсбук немає жодних позначок, що пост редагувався. Значить, він з самого початку був такий. Ну, або редагувався до моменту написання – себто текст після великого пробілу (разом із ним) був вставлений в пост до моменту завантаження на сторінку.

Втім, усе це не так важливо, як реакція людей. І можлива реакція самої Катерини (про це ми навряд чи дізнаємося, але).

А реакцію людей ми знаємо і бачимо в коментарях і просто по інших сторінках, де обговорюється цей пост. Реакція цілком прогнозована (це дуже важливо). Частина людей обурилася, почала обзивати ту, хто ще учора був кумиром, за кого ще учора ті самі люди молилися. У відповідь інша частина тут же накинулася на перших – звісно ж, не забувши припечатати попередника нинішнього президента на посаді, так, ніби тільки прихильники Порошенка терпіти не можуть Зеленського. (Чи воно й справді так, а усі інші в період з інавгурації до 24.02.2022 нічого не помічали?) З’явилися відомі персонажі типу Євгена Карася (чомусь як “Євген Карать”, але це він, сумнівів тут бути не може), які теж накинулися на тих, кого обурила заява Поліщук…

До речі, з Карас(т)ем цікава штука. Те, як хвацько він в коментарях роздавав компліменти, називаючи усіх, хто проти його позиції (яка збігається з позицією Поліщук), “диванними військами” і навіть “дезертирами” (хоч убийте, ніколи не повірю, що він не знає значення слова “дезертир”, себто що це той, хто втік з армії, а не не пішов туди) – на мою думку, натякає на те, що він як мінімум свідомо використовує своє перебування у лавах Сил оборони України саме для того, аби вивищуватися у таких суперечках над опонентами. Дуже зручно – завжди у потрібний момент (втім, тут у нього цей момент вмикається прямо зі старту) нагадуєш опоненту, що він “унтер менш”, а ти, відповідно, “юберменш” – і все, справу зроблено, ти переміг.

Але ми зараз не про Карас(т)я, а про Поліщук. Точніше, про усю цю ситуацію, яка розпочалася аж ніяк не із нагородження “Пташки”.

Пам’ятаєте такого морпіха Михайла Діанова? Він теж був на “Азовсталі”, його тоді ж, коли і Катерину Поліщук обміняли, він дав велике, дуже цікаве інтерв’ю, і… І в цьому інтерв’ю він сказав одну річ, яку, мені здається, не помітив ніхто. Тобто взагалі ніхто. Бо із мого,досить активного, дотошного і прискіпливого оточення цю річ помітила рівно одна людина. Правда, вона написала своє враження не постом, а мені в лічку, тож, припускаю, таких було не одна, а трохи більше. Але факт, що загальної широкої реакції – не було.

А сказав тоді Діанов страшну, в принципі, річ. Я знайшов у переписці те, що та людина написала мені, тому зацитую:

“Він цікава людина, звичайно. Але те, що він проти вступу в НАТО і Євросоюз… Та ще й роздуми з цього приводу, мовляв, не хочу в НАТО, бо не хочу брати участь в якійсь гіпотетичній війні між німцями та французами. Навіщо нам Євросоюз? Треба самим такі машини робити, як німці. Торгувати та обмінювати товари всередині України. Ну таке…”

Тобто ситуація наступна. Ми ведемо війну за виживання, за реальне існування України і українців. І сталу перемогу – тобто відсутність воєн у майбутньому і існування у тому ж майбутньому України та українців – може забезпечити Україні лише ядерна парасолька Заходу. Це, мені здається, такі ази, які пояснювати не потрібно. Ми вже награлися у всі інші варіанти існування, і до чого це призвело – ви самі бачите.

І тут людина, яка із усіх нас найближче була до загибелі у цій війні – висловлює отакі от думки. Думки, які просто перекреслюють усі його власні старання. Навіщо ж ти тоді воював, якщо хочеш залишити Україну (з будь-якої причини, нехай навіть “гіпотетичної війни між німцями і французами”) беззахисною перед московитським агресором?

Так от – цих його насправді страшних слів не помітили. А реверанси Поліщук на адресу Зеленського помітили. Звісно, помітити це друге було неважко, згоден. Але це ще і тому, що українці продовжують жити не у світі ідей і принципів, а у світі героїв і злодіїв. Ну що таке НАТО і ЄС для пересічного українця? Це якісь поверхові знання – там зброя, там комфортне життя. Для когось. Для інших – там сцикуни і купа мігрантів. Тобто це якісь досить абстрактні явища, з якими ще треба розібратися. Я уже не кажу про те, що вступ України до Євросоюзу означатиме кардинальну зміну тих політично-економічних процесів, які відбувалися в країні з 1991 року (саме тому я і не дуже вірю, що нинішня влада, яка косплеїть себе з Кучми та Брежнєва, дуже горить бажанням вступу в ЄС; ок, припускаю, що максима “цар хороший, бояри погані” на якийсь відсоток має рацію). Над цим в Україні точно крім невеличкої “антинародної прослойки” мало хто замислюється.

А із персоналіями все просто. У кожного чи майже кожного є своя позиція, кожен чи майже кожен чітко для себе визначив, хто хороший в його системі координат, а хто поганий – і діє відповідно. Скажімо, реагуючи на пост Катерини Поліщук.

Ні, я не збираюся звинувачувати “Пташку” у чомусь – як і виправдовувати її теж. Її пост – це її вибір. (Принаймні, інформації про інше ми не маємо.) А за кожен свій вибір людина має відповідати сама. Переходиш дорогу на червоне – будь готовий до того, що тебе зіб’ють. Це – наслідок твого вибору, як би там не поводився водій автомобіля, що на тебе летить.

Єдине, що можна спробувати пояснити Катерині – те, що в нинішній Україні, Україні, яка досить сильно розділена на темі нинішньої і попередньої влад, писати такі пости, якщо ти не працюєш на когось із цих влад, не варто. Тому що вони АБСОЛЮТНО ПРОГНОЗОВАНО (згадали, що я написав на початку статті?) викличуть отаку от реакцію, яку викликали.

Ні, не “не можна” – а “не варто”. Саме тому, що вони викличуть прогнозовану реакцію. Я не думаю, що вона хотіла саме такої реакції. Я думаю, що вона справді хотіла похвалити Зеленського за ті зміни, які з ним – на її думку – відбулися з 24 лютого. Ну от похвалила. Той фідбек отримала, який хотіла? Не думаю. Але отримала. Значить, вона в цій ситуації цілком очевидно програла. (Якщо, повторюся, це не був спеціальний наброс, аби показати ту саму частину суспільства, яка прогнозовано негативно відреагувала – неадекватами, не-патріотами та іншими “не”. Втім, доказів цьому у нас немає, тому я просто теоретизую про всяк випадок.)

У фільмі “Мєсто встрєчі ізмєніть нєльзя” був один епізод, на самому його початку. Коли міліціонери обговорюють один оперативний план, а головний герой фільму, Володимир Шарапов, який щойно прийшов з фронту, заявляє – мовляв, та чого там вошкатися, спіймали того персонажа і все з нього на допиті витрясли. На що досвідчені колеги йому зі сміхом пояснюю – тут не фронт, друг ти мой сітний. Тут немає такого чорно-білого світу, що ось наші, он німці, і все зрозуміло. Тут потрібні докази. Тут потрібно думати.

Так, шановна наша “Пташко”. Світ насправді не такий чорно-білий, як було у підвалах “Азовсталі”. І тут дійсно треба думати. До речі, Шарапов досить швидко цьому научився (звісна річ, це перш за все тому, що автори книжки, за якою знятий фільм, “Ера милосердя”, саме так і захотіли, але зробимо вигляд, що він – самостійний персонаж). Варто научитися і вам. Просто щоб самій собі не ускладнювати життя. Бо навряд чи приємно читати такі коментарі під власним постом, який, думаю, був написаний не з холодним серцем, а з відповідними емоціями.

Так, цей світ – це, порівняно із підвалами “Азовсталі”, справжня клітка. В якій, може, треба бути у сто разів обережнішою, оскільки “мін” тут накидано стільки, що навіть невинна фраза може обернутися отаким от вибухом емоцій. Особливо коли ти – так вже склалося, і з цим уже нічого не поробиш принаймні якийсь час – особа публічна.

А життя – воно триває. З нагородою чи без. Із Зеленським (чи Порошенком) чи без. Та навіть із Україною чи без. (Повірте, навіть серед тих, хто пройде війну, будуть ті, хто після її завершення назавжди емігрують кудись у Європу чи Америку. І нічого страшного у цьому не буде. Як мінімум для цих людей.) Будьте просто… ні, навіть не пильні. Просто вдумливі. І усе.

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s