Як Зеленський убив дракона

Протягом повномасштабної війни ми спостерігали за процесом, який, можна сказати, завершився учора, 1 грудня, заявою Володимира Зеленського про “духовну незалежність”.

Процесом перетворення Зеленського на Порошенка.

Звісна річ, все це відбувалося не від бажання самого шостого президента. І ні, це навіть не магія президентського жезла, як колись почали говорити після Кучми, який першим пройшов такий шлях (причому, якщо вірити московитському письменнику Міхаілу Зигарю*, зайшов навіть далі, ніж ми думаємо)

Це перетворення було зумовлене винятково зовнішніми обставинами. (Добре, залишимо певний відсоток на імовірність самоусвідомлення пацієнта. Але відсоток цей, скажемо відразу і прямо, за будь-яких умов невеликий.) Точніше – війною.

Бо коли ти – президент воюючої країни, у тебе рівно два варіанти розвитку подій.

Або здатися і, скоріш за все, утекти – бо кому ти будеш потрібен у своїй країні живим і здоровим після капітуляції. А за кордоном можна більш-менш спокійно жити (свої не матимуть можливості дістати, а чужим і не потрібно, бо ти уже капітулював) і навіть заробляти на своєму минулому.

Або воювати. Але коли ти починаєш воювати – ти, хочеш того чи ні, починаєш грати ту роль, яку відводить тобі глобальний сценарист. А у нашому випадку… втім, думаю, не тільки у нашому, нічого особливо унікального у нас немає, це, радше, ірландці унікальні із відсутністю власної мови та наявністю усього іншого – так от, у цьому випадку роль передбачає дуже багато того, про що ти навіть і не думав, як про своє.

У нашому випадку (от тут уже є доречним таке виокремлення України) це – Армія, Мова і Віра.

І що ж ми побачили. Що спочатку, абсолютно прогнозовано, на порядку денному Зеленського з’явилася Армія. (“Абсолютно прогнозовано” це про те, що Армія спочатку – бо без неї нічого іншого не було б.)

Далі усе сильніше почала проявлятися Мова. Зокрема, і у таких нібито прямо не дотичних елементах реальності, як пушкінопад. Хоча, зрештою, чому ні – Пушкін це ж “їхнє все” саме в царині створення московитської мови (принаймні, такою є оцінка тамтешніх фахівців).

Звісно, сказати, що наш пацієнт прямо взяв і очолив обидва напрямки, не можна. Якщо з Армією ситуація простіше – тут пряма вигода і жодних побочних ефектів (крім, звісно, потрапляння у полон, але це, як ми зрозуміли ще на четвертий-п’ятий день війни, уже не загрожувало), то з Мовою він просто постояв збоку і не заважав. Причому ще до війни – згадайте, як частина його електорату сподівалася, що він прийде до влади і скасує мовні закони. Прийшов. Скасував? Отож. А за підсумками навіть стояння поруч можна буде записати у активну участь – навіщось же усі ті тищенки стають поруч з вивіскою “Херсон” і фотографуються, не беручи анінайменшої участі у його звільненні.

І от тепер – Віра. Тут уже герой нашого (насправді, ні, не нашого) роману заявив прямо – певно, тому, що вигода уже однозначно більша за можливі репутаційні втрати. (Прямо так і хочеться спитати у родичів, які одночасно були і виборцями Зеленського, і “парафіянами” РПЦвУ – і за кого ж ви тепер будете? Невже за Бойка чи його нову реінкарнацію?)

В принципі, як вже було сказано, нічого дивного у цьому немає. Глобальний сценарист, він не дає особливої волі фантазії учасникам процесу. (І правильно робить, інакше б усе розлетілося, як той казав, w drobne chujki.)

Але – оцініть красоту гри. Електорат Порошенка формально програв. Електорат Зеленського формально виграв. Але Зеленський буквально за три з половиною роки (чи правильніше говорити – дев’ять місяців?) став практично точною політичною копією Порошенка.

То хто у підсумку виграв? І чому?

Хто – зрозуміло. Ми. Ми, ті, хто 2019 року голосували за Петра Порошенка тому-то і тому-то. Ми хотіли, аби він продовжив такі-то і такі-то кроки уперед, на захід і до самої себе України. Ми програли на виборах, але наші ідеї – виграли, бо наш політичний опонент (хотів він того чи не хотів) цими ідеями врешті-решт перейнявся.

А вони – програли. Вони, ті, хто хотів безкоштовний хліб і газ, хто стомився від війни, яку і близько не бачив, хто повірив байкам і вкидам.

А знаєте, чому ми виграли, навіть чужими фігурами, а вони програли навіть своїми? Бо коли на шальках терезів опиняються з одного боку світоглядні ідеї, а з іншого – мимовільні забаганки, то завжди, особливо у ситуаціях на кшталт нинішньої, де немає чи по мінімуму напівтонів, виграють ідеї. Вони просто значно більше важать.

Тому, що ті, хто хотіли власну мову, власну церкву і власну націю (а нація – це і є народ з армією, яка його захищає) – вони пішли за них воювати на фронт. А скількох людей ви знаєте, які після 24.02.2022 пішли записувати в добровольці, щоб Московія не заважала Зеленському роздавати (уявний) безкоштовний хліб та газ? Думаю, як і я – нуль.

От вам і відповідь, чому. Бо ідеї можуть перемогти навіть тоді, коли їхні носії програють (і воїни УПА про це добре знають, спостерігаючи за нами десь там, з небес). А забаганки…

Отже, найкумедніше у всій цій історії те, що Зеленський став тим, ким він став – не тому, що це була позиція його електорату, його виборців. У цих людей, за винятком промосковської частини (до якої Зеленський уже не буде дослухатися всерйоз ніколи, бо це глобальні лузери), не було і немає жодної позиції. А тому, що це була і є позиція його опонентів. Тих, хто за свою позицію можуть встати і вийти. Хоч на Майдан, хоч на фронт.

І тут уже у тебе, як було сказано на початку статті, рівно два варіанти. Або стати новим Кучмою, або стати новим Януковичем. Як показує простий прагматичний розрахунок, новим Кучмою бути просто вигідніше. І, мабуть, безпечніше (ми ж не знаємо, в яких умовах живе там у Московії експрезидент України).

Тому – вітаю вас, шановні. Ви у підсумку перемогли війну, навіть програвши, здавалося б, вирішальну битву.

От тільки тепер, на наступних виборах, давайте оберемо персонажа, який з першого ж дня піде у потрібному напрямку. Витрачати час знову, після усього того, що з нами сталося – це дуже дороге задоволення. Та і ми з вами не вічні, а хочеться не тільки застати, а й пожити у прекрасній Україні майбутнього – з базою НАТО на місці Донецька і Порошенком та Зеленським у кріслах депутатів Європарламенту.

* – ось цитата з книжки Міхаіла Зигаря “Вся кремлевская рать”, темою якої є історія путінської Московії:

“Один из бывших высших госчиновников вспоминает, как приезжал с визитом в Киев. Его поселили в доме приемов на Банковой улице — в здании, примыкающем к администрации президента Украины. На переговоры далеко идти не пришлось — позвонил Кучма и сказал, что сам заглянет в гости к визитеру из Москвы. Появившись на пороге, украинский президент немедленно попросил обслугу «соорудить на стол». Несмотря на 11 утра, без водки не обошлось — в итоге задушевные переговоры затянулись до вечера. Все намеченные официальные встречи представителю России пришлось отменить — не откажешь же президенту. Но что смутило российского чиновника в ходе беседы больше всего, так это отношение Кучмы к украинским националистам. «Они, конечно, бóльшие украинцы, чем мы. Будущее за ними, нам у них еще учиться и учиться» — так пересказывает слова Кучмы его российский гость”.

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s