Критикувати треба предметно, еге ж? Ну от вам. Тим паче, такий шикарний привід намалювався.

Сьогодні Михайло Подоляк, один із цього дивовижного псевдодержавного конструкту під умовною назвою “Щербицький 2.0”, написав такий грізний пост про тих, хто заявив, що Україна рано чи пізно сяде за стіл переговори з Московією. Ось цей пост:

“У мене питання до “миротворців”: а що ви маєте на увазі під словом “переговори”? Російські ультиматуми відомі: “Ми приїхали на танках. Визнайте поразку та втрату територій”. Ці умови неприйнятні. То про що говорити? Чи ви просто ховаєте в слові “врегулювання” слово “капітуляція”?”

Гучно. Різко. Правильно, врешті-решт. Еге?

А тепер я пропоную відмотати час трохи назад.

15 березня.

“Продовжимо завтра. Дуже важкий та в’язкий переговорний процес. Наявні принципові суперечності. Але простір для компромісу точно є. Під час перерви продовжиться робота в підгрупах“

15 березня. Майже місяць іде війна. Уже відомо про звірства окупантів – наприклад, про волонтера, якого розстріляли в інвалідному візку.

Уже голова правління Центру Оборонних Стратегій Аліна Фролова заявляє, що будь-які компроміси з Московією означатимуть нову війну трохи згодом.

А у Подоляка є простір для компромісу. Усі оці зустрічі – у Білорусі, потім в Туреччині. У той момент, коли оті от умови, із сьогоднішнього посту, були озвучені (та вони, в принципі, і не приховувалися).

Йдемо далі.

20 квітня.

“Україна в межах стамбульського раунду передала стороні опонентів свої пропозиції щодо формульних рішень, зокрема щодо гарантій безпеки як забезпечення подальших ненападів на нашу країну. Російська сторона вивчила пропозиції та висловила свої зустрічні позиції. Далі – наша черга вивчати, порівнювати, робити висновки, зокрема політико-юридичного характеру”

20 квітня. Уже звільнена Київщина. Уже усім стало відомо про страшні наслідки окупації Бучі, Ірпіня, Гостомеля, Макарова. Я не буду закидати вас лінками про згадане у попередньому реченні – якщо вам у жовтні 2022-го треба нагадувати про події березня 2022-го у західних передмістях Києва, то у вас конкретні проблеми. Або із пам’яттю, або із совістю. Усі інші, упевнений, чудово пам’ятають.

А Подоляк у цей час не просто проводить переговори, а й вивчає московитські пропозиції. Які? Оті, із сьогоднішнього посту?

До речі, це той самий час, коли той же Подоляк і уся інша мішпуха з Банкової заявляють, що НАТО – воно, звісно ж, НАТО, але чи ж нас там чекають, краще давайте нам якісь незрозумілі гарантії безпеки…

А тепер повертаємося в листопад – і бачимо, як Подоляк визвіряється на Подоляка. Того, весняного. Визвіряється і звинувачує себе самого у капітуляції. Красиво, правда?

Влада, вона повинна бути не тільки патріотичною, проєвропейською та ін. Вона повинна бути послідовною і прогнозованою. Щоб кожен з нас, прокидаючись, розумів, що оцей от вектор, який був обраний – він і надалі є нашим дороговказом. А не так, що ми сьогодні ідемо туди, завтра протилежний бік, а післязавтра взагалі через болото незрозуміло куди повземо.

Згалайте, як “Слуга народу” до війни кілька разів міняла ідеологію своєї партії. (Могла б – змінила і усієї України, але це їй було не під силу.) Так, на партію нам наплювати – але справа не в самій партії, а у моделі поведінки цих людей.

А тепер от, під час великої війни, вони учора за переговори, бачать компроміси, сьогодні категорично, прямо геройськи так, проти оних. А що буде завтра? Ви можете сказати? Я – ні. І це мене бентежить, мабуть, не менше за той факт, що про ОПЗЖ (чи що там виникне на місці цієї забороненої партії) я якраз знаю, чого вони хотіли учора, хочуть зараз і хотітимуть завтра.

Влада має бути прогнозованою. А не кидатися з боку у бік. А “слуги народу” (дозвольте вже ототожнювати радників ОП із цією політсилою, якою б там не була формальна ситуація) цьому так і не навчилися. Мені, як громадянину і мешканцю України, потрібен поступальний рух уперед у відповідному напрямку. А не біганина з кутка в куток і рандомний набір фраз, які часто перекреслюють попередні.