Велика “Барселона” 2009-11 завершується. Сьогодні попрощається із “Камп Ноу” передостанній із футболістів, які і були тією Командою з великої букви.

Спочатку пішов капітан, її Brave Heart – Карлес Пуйоль. Це був той самий футболіст, який, може, не найкращий за суто ігровими якостями, але це той, кого називають мотором команди. Той, хто тримає у своїх руках увесь колектив. Той, хто і є – Більше Ніж Футболіст. Згадайте, як він у другому ЛЧ-фіналі тієї команди віддав свою капітанську пов’язку Еріку Абідалю. Один із коментаторів, який коментував той матч, тоді скрикнув: “Оце так team spirit!” Карлес – це і був team spirit тієї “Барселони”. І не тільки тоді, між іншим. А коли давай плескача тому, про кого йтиметься у самому кінці цього тексту.

Тоді ж із “Барселоною” розпрощався Віктор Вальдес. Той, хто міг досягти більшого – принаймні, у збірній Іспанії. Але у голкіперів так часто буває. Ви, до речі, знаєте, скільки “Трофео Самора” (найкращого голкіпера чемпіонату Іспанії, причому буквально найкращого – трофей вручається не за принципом “бо я так думаю”, а за цифровими показниками) у Віктора? П’ять. А у Ікера Касільяса, через якого Віктор зіграв усього 20 матчів за “Червону Фурію”? Один. Але склалося так, як склалося. І у “Барселоні” теж. Вальдес отримав важку травму, відмовився підписувати новий контракт, і подальші його спроби були уже відвертим завершенням кар’єри. Вальдес – це такий не до кінця зреалізований геній.

За рік “Барселону” залишив – успішно, пафосно і красиво – той, хто був мозком команди. Шав’єр Ернандес Креус, або просто Шаві. Якщо спробувати засоціювати когось одного із легендарною гвардіолівською тікі-такою – то це буде саме він. Розказувати про гру Шаві неможливо та і не потрібно. Це треба бачити. Звісно, це буде не так яскраво, огляд гри якогось форварда – але ми якось стали забувати, що футбол це не тільки голи. А оце, що “не тільки голи”, це великою мірою і була гра, шикарна і неповторна, сеньора Креуса. Можливо, це найрозумніший футболіст, як мінімум, у сучасному йому футболі.

За три роки з “Камп Ноу” пішов той, кого абсолютно точно, без усіляких “можливо”, “імовірно” чи навіть “скоріш за все”, можна назвати головною Людиною як тієї “Барселони”, так і усього футболу. Андрес Іньєста. Повторю те, про що читав давним-давно у одному матеріалі про клубну школу “Барселони”, Ла Масію – Андрес був єдиним із тієї команди, кого пускали на територію, щоб діти брали приклад з того, хто максимально цього гідний. Не знаю, наскільки це правда. Але, знаючи Іньєсту – в це дуже легко віриться. Інша ж історія цілком правдива, і кожен з вас, хто бачив матчі тієї команди, чудово про це знають. Я про оплески, якими зустрічали Іньєсту на усіх стадіонах Іспанії. Навіть на “Корнелья Ель Прат”. Навіть на “Сантьяго Бернабеу”. Звісно, причина тут цілком конкретна – саме Андрес зробив Іспанію чемпіоном світу. Але є в цьому щось метафізичне, що саме цей, далеко не форвард, забив той fucking гол і отримав вічну повагу усієї країни. Що саме його нога зробила той самий удар. Ну, а футболка “Еспаньола” з прізвищем “Іньєста” і номером 21, номером Дані Харке – це уже не про метафізику, а справді про Людину.

Шаві та Іньєста, оцей от віртуальний гравець Шавіньєста – це ті, кого можна було б назвати найнедооціненішими футболістами в історії, оскільки вони так і не виграли жодного “Золотого м’яча”. Хоча яка в біса різниця, були у них ті голденболи чи ні. Від цього їхня значимість і важливість для футболу аж ніяк не зменшується. Так, у якісь інші часи, коли навіть захисники брали Balon d`Or (і не тільки як Каннаваро, коли з форвардами, цими головними улюбленцями уболівальників, було сутужно, а і як Заммер, який обійшов самого Роналдо), вони б їх, безперечно, отримали. Та, повторюся, в контексті масштабів цих двох футболістів – це взагалі неважливо. Вони вище цього, вибачте за цю пафосну фразу. Тут вона більш ніж доречна.

За три роки “Барселону” залишив найбільший геній в історії футболу. Я зумисно не написав “найкращий футболіст в історії”, тут можна і треба дискутувати, і адепти Кріштіану Роналду (до яких, як це не дивно прозвучить, частково можна зарахувати і мене самого) мають немало аргументів на свою користь. Я вже не кажу про топів минулих епох, починаючи з Кройфа і Беккенбауера, чи, можливо, і з Пеле. Але те, що Ліонель Мессі – найбільш геніальний футболіст, який повністю реалізувався, розкривши свій талант більш ніж на 100%, думаю, ні в кого сумнівів не буде. Він пішов не так, як мав піти – але так, як розвивалася історія Клубу. Можливо, він ще повернеться – як мінімум, для того, аби нарешті піти так, як і має завершувати свою дводесятилітню кар’єру у великому клубі великий гравець. Але усе, що він мав зробити – він уже зробив. Якщо хочте, він став для “Барселони” на полі тим, ким Кройф став на місці тренера. Хоча, звісно, тут він має розділити це звання із Жузепом Гвардіолою. На щастя, суперечка “Ким став би тренер Гвардіола без гравця Мессі” нічим ніколи не завершиться, бо це неможливо дізнатися. Склалося так, як склалося – 2000-го один прийшов у Клуб, за сім років інший повернувся до нього, а потім почалася велика історія. Їхня спільна велика історія.]

Сьогодні з “Камп Ноу” прощається той, кого можна назвати самою Грою. У всіх її проявах. Жерар Піке Бернабеу (так, якщо ви не знали, його друге прізвище – як у великого президента “Реала”; а це значить, що Бернабеу був його дідусь – віцепрезидент Клубу Амадор Бернабеу) це та складова гри, яку можна назвати англійським словом joke. Таким чином, він – синьо-гранатовий джокер, але не в тому сенсі, в якому ми сприймаємо цей термін (“вийшов на заміну, забив, урятував”), а як жартівник, приколіст, веселун. Оце зрізання сітки, ота маніта в легендарному матчі 5:0 – саме це і є Піке. Крім того, що він ще й дуже непоганий футболіст (а інакше б він не повернувся до “Барселони” із Англії і не провів би тут більше десяти років). Піке – це яскравість, якої іноді не вистачає тим чи іншим футбольним проєктам. Причому яскравість, яка, скажем так, не переходить певні межі. Це не Вінні Джонс із його хуліганським бекграундом чи Девід Бекхем, який задовго до завершення кар’єри перестав бути футболістом. Втім, і “Барселона” – це не Англія, у всіх смислах цього “не”. Піке, мабуть, тому в Англії і не затримався, бо тим, ким став, він міг стати лише удома. А удома він ним став – і це абсолютно точно. Додавши тій “Барселоні”, нехай і не найголовнішої, але не менш цікавої, а, може, однієї із найяскравіших деталей.

Залишається лише один із тієї великої Команди. (Велика буква тут невипадково, бо можна виграти усе, але залишитися набором гравців, дорогим і високоякісним набором. А тут саме той випадок, коли набір став єдиним цілим.) Сержі Бускетс. Той, хто народився як футболіст одночасно із тією командою. Він був основним футболістом гвардіолівської “Барселони Б”, він прийшов з ним – і залишається донині. Вирісши із молодого і перспективного у капітана і лідера команди. Він теж скоро піде, і з ним найграндіозніший період “Барселони” остаточно стане історією. Історію, яку ми з вами пам’ятатимемо і розказуватиме прийдешнім поколінням уболівальників. Історію Великої Команди, де командність була не менш важливою і значимою, як і велич. Де кожен по-своєму був величиною. Навіть Ерік Абідаль, який встиг побороти важку хворобу, і заради якого Карлес Пуйоль, з якого і розпочався цей текст, пожертвував найкрутіше, що може бути в кар’єрі футболіста.