Ціна незалежності України і хто її платить

В коментарях до попереднього мого посту прочитав фразу про те, що, мовляв, погано, що увесь цей прогрес – за наш кошт, та ще й який кошт (людські життя). Це дуже добре, що ми нарешті почали говорити про “кошт”, про вартість усього того, що ми мали, маємо і будемо мати. Звісна річ, фрази “а чого за наш кошт” (ми йдемо до Європи) – не додають оптимізму, але сам факт підняття таких питань дуже корисний. От про це ми і поговоримо.

Особливо зважаючи на те, що у декого з’явилося таке, на мою думку, не просто хибне, а шкідливе уявлення про те, що Україна все одно витягне, витримає, бо, бачте, і два Майдани, і війна – а ми живемо, виживаємо і т. ін. Так от, з одного боку, таки так – витягне. Але – за який, за чий кошт.

Давайте пройдемося, хоча б поверхово, по новітній історії незалежної України. Тобто з 1991 року починаючи. І звернемо увагу от на що. 1990-й рік. Революція на граніті. Можна довго сперечатися, досягли тоді студенти своєї мети чи ні – але беззаперечний факт, що той протест був дуже важливим з психологічної, історичної, символічної точки зору. І от я відкриваю найдоступніше джерело, Вікіпедію, і читаю: “Більшість становили студенти  Києва, Львова, Дрогобича та Дніпропетровська”.

Київ – ясно, столиця, їм нікуди їхати не треба, плюс в столиці завжди свободи більше, ніж у регіонах. Львів – це найбільше місто заходу. Дніпропетровськ – див. усі наступні вибори і порівнюй результати із сусідніми Харковом і Запоріжжям. Але – Дрогобич. Районний центр. Скільки там тих вишів, скільки там тих студентів.

А все тому, що Дрогобич – це захід країни. А у ті часи захід – це практично на 100% проукраїнська позиція. Не в сенсі, що на заході усі прямо такі патріоти, зовсім ні, там купа “освободітєлєй” і їхніх нащадків жила , які і досі проти України – а просто в той час абсолютна більшість людей з проукраїнською позицією жили саме там. Це все логічно пояснюється – звідки було взятися у Запоріжжі-1991 якійсь більш-менш активній проукраїнській спільноті, їй там просто не було на чому вирости. На відміну від значно меншого Дрогобича.

Отже, ось вам перше “витягнули”. Витягнули силами проукраїнської частини суспільства – яка тоді великою, можна навіть сказати тотальною мірою збігалася із заходом. Але за чотири роки кількісно більший схід зробив вибір, який ми вихаркуємо досі.

Ок, йдемо далі. 2004 рік. Знову світоглядне протистояння. За 13 років ситуація дещо розмилася, і східняк уже не означає автоматично “совок” чи “промосковський”. Тоді, попри намагання московитських політтехнологів, водорозділ почав вимальовуватися за іншим принципом. За принципом “проукраїнські – болото – промосковські”. Звісна річ, територіальні особливості збереглися, вони протрималися аж до початку Великої війни, але вони з кожним роком втрачали своє значення, бо на сході з’являлося усе більше проукраїнськи налаштованих громадян.

Так от, 2004-го року Україну вдруге витягли – проукраїнська частина суспільства. А за п’ять років болото і промосковська частини зробили протилежний вибір, який і став уже конкретним спусковим гачком нинішньої війни.

2014 рік. Тут я не полінувався і порахував. Порахував членів Небесної Сотні за місцями народжень. Це, звісно, не на 100% точний показник, та все ж. Ось дивіться.

ЗАХІД:

Житомир – 5

Львів –20

Волинь – 6

Івано-Франківськ – 6

Хмельницький – 8

Тернопіль – 7

Рівне –4

Чернівц – 1

Закар – 1

ЦЕНТР:

Київ (місто і область) – 16

Чернігів – 3

Полтава – 2

Черкаси –6

Вінниця – 4

Суми – 1

Кропивницький – 2

Чернівці – 1

Закарпаття – 1

СХІД:

Дніпро – 1

Запоріжжя – 2

Донецьк – 4

Крим – 1

Харків – 2

Як бачимо, попри 23 роки спільного існування у одній незалежній державі східняків усе ще менше у цьому списку. Але головне не це – а те, що усі ці загиблі це активна проукраїнська частина суспільства. Ми втратили цих людей, а промосковська частина – не втратила. (Не рахуючи працівника “Вєстєй” Веремія, якого теж записали у Небесну Сотню.)

Тобто – Україну утретє витягнули. І знову проукраїнські сили, як ще почасти збігаються із центрально-західною частиною країни.

Вам не здається, що фраза “Україна все одно змогла” – не зовсім точна в контексті нашої історії, тому, що раз-по-раз може одна й та ж частина соціуму, яка, так, збільшується, росте, але все одно не складає більшості?

Йдемо далі. Війна. Тут уже не випадає на 100% говорити про свідомий вибір – оскільки почалася мобілізація, і люди ішли на фронт (і гинули, так) далеко не завжди з власної волі. Тому тут, на мою думку, варто розділити суспільство на такі частини:

– проукраїнські добровольці;

– проукраїнські мобілізовані;

– болото мобілізовані;

– промосковські мобілізовані;

– промосковські добровольці.

Не знаю, як вам, а мені здається, що навіть друга і четверта групи (проукраїнські та промосковські мобілізовані) мають суттєво відрізнятися на користь другої. Ну, просто тому, що ті люди, які дотримуються антиукраїнських поглядів, вони просто логічно частіше намагаються уникнути мобілізації і участі у війні (на стороні України; на стороні Московії, як показує практика, вони якраз і беруть участь – коригувальниками, шпигунами). Що вже казати про першу і п’яту. Думаю, промосковськи налаштованих українців, які добровільно пішли на фронт, можна перерахувати на пальцях чогось там.

Відповідно, і кількість загиблих серед цих п’яти груп – відрізняється, і, у випадку першої та четвертої/п’ятої груп, навіть суттєво.

Це я все веду до того, любі мої, що ми маємо розуміти дві прості речі.

Річ 1. Україну кілька разів витягувала винятково проукраїнська (чи принаймні така, що позитивно ставиться до проукраїнської) частина суспільства. Колись вона практично повністю збігалася із західним регіоном, зараз дедалі менше, бо схід теж українізується. Тому раніше говорили, що захід за Україну і Європу, а схід – за совок і Московію. Тепер це розмивається. Але головне те, хто саме витягував. Не суспільство як таке – а його конкретна частина. Одна й та сама частина. Це важливо ось чому. У тих же Штатах за тих чи інших умов можуть відігравати важливу роль як ліві (демократи), так і праві (республіканці). У Німеччині ліві президент і канцлер, коли стала потреба, стали на антимосковські позиції. В Україні ж такого не було і не скоро стане.

Тому, коли ви говорите, що “Україна сильна, вона все зможе” – не забувайте, що мова не про країну в цілому, а про оцю от спільноту всередині України, яка з майдану в майдан “може”. От коли ця спільнота розростеться до таких розмірів, коли це буде уже більшість країни, причому не тільки кількісно, а і географічно – отоді можемо говорити про Україну в цілому. Поки що, вибачте, не дотягуємо.

Річ 2. До певного моменту в історії України обходилося без реальних втрат. (Хоча це як подивитися. І я зараз навіть не про Чорновола, а, скажімо, про Михайла Бойчишина, зникнення – найімовірніше, убивство – якого зламало Народний Рух перед виборами-1994 і, скоріш за все, змінило електоральну ситуацію саме на користь промосковських сил на чолі із Кучмою.)

А от далі, як ми бачимо, Україна втрачає і втрачає людей, які в основному стоять на проукраїнських позиціях. Тобто з 2014 року ця спільнота, яка “може” – зменшується через дії ворога.

Звісно, незамінних людей не буває. Але, погодьтеся, було б значно простіше розвивати країну, якщо б були живими Роман Ратушний і В’ячеслав Зайцев, правда? Подивіться на стрічки новин – на фронті гинуть депутати і активісти “ЄС”, а ОПЗЖисти і почасти “слуги народу” вдарилися у колаборантство. І доживуть до післявоєнних часів. І, можливо, спробують повернутися в політику. Тобто ми маємо тут серйозний – хоч і об’єктивний, бо “хто, як не вони” – мінус усієї цієї історії.

Звісно, цю ситуацію дещо урівноважує той факт, що війна в основному точиться на сході та півдні, який ще донедавна був у переважній більшості промосковським. Внаслідок війни частина промосковського електорату загинула (снаряди і ракети не розбирають, кого убивати, а суто статистично промосковських людей і представників болота у тих регіонах більше, думаю, ви з цим не будете сперечатися), а частина відійшла від своїх попередніх позицій, як мінімум у форматі “промосковські в болото, болото в проукраїнські”.

Отже. Два головні висновки.

Висновок перший. Україна врятувалася досі завдяки конкретній і до останнього часу не дуже великій частині суспільства.

Висновок другий. Україна платить за своє майбутнє не на 100%, але великою мірою (якщо ми говоримо про активістів, добровольців, військових) життями людей із чітко артикульованою проукраїнською позицією.

І це завжди треба пам’ятати. Щоб в голову більше не лізли думки про те, що нам щось нахаляву дісталося. Ми за цю “халяву” платимо дуже серйозну ціну. Яка ще позначиться на нашому майбутньому. І завдання наше, тих, хто виживе – компенсувати  цю ціну. Щоб ми “змогли” уже без загиблих на Майдані і фронті. Щоб ми змогли і задля них також. На честь їхніх жертв, щоб вони, ці жертви, не були марними.

Тобто кожен з нас має докладати зусиль з самоукраїнізації, самоєвропеїзації.  Так, у збиток своєму минулому (доведеться відмовлятися від тих звичних фільмів, музики та ін., якими ми жили раніше). Але це – значно менша, практично нікчемна ціна порівняно із тією, яку заплатили вони. Далеко не найгірші, а, може, взагалі найкращі з нас. Ті, втрату яких ми маємо не просто оплакати і закарбувати назавжди – а й компенсувати у майбутній повоєнній Україні. Щоб у тому ж Запоріжжі після перемоги з’явилися нові зайцеви, а не грьобані совкофлюгери типу Діми Сєрого.

Ось що я хотів сказати про ціну нашої незалежності. І тих, хто кожного разу витягав нас із вами із, здавалося б, неминучої прірви.

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s