Усі проблеми українців (може, і людства, але я за все людство не в курсі, я живу тільки у одній конкретній спільноті) у тому, що вони одне одного не розуміють. От дивіться.

Пишу пост з натяком на відому приказку про один європейський народ. В коментарях спеціально уточнюю – якщо знаєте, про яке дерево йдеться, не вздумайте писати, бо свічку за упокій в московській церкві поставлю. Проходить рівно 9 хвилин – і не просто у коментарях, а під моїм отим моментом, прямо під ним (не помітити неможливо) людина тупо пише назву дерева. А потім люди ображаються, коли вони підпадають під Перше правило Володимира Миленка.

Але це таке, дрібничка. А от є значно серйозніші, важливіші речі. За час війни я кілька разів натрапляв на таку позицію переселенців зі сходу щодо західників – «ви нас не розумієте». (І в цьому є зерно істини, але про це нижче.) А східняки розуміли галичан?

Скажімо, у кінці 40-х – на початку 50-х. Коли на сході уже було мирне, нехай і небагате (а коли воно у совятнику було багате) життя, а на Галичині точилася справжня війна, кривава і жорстока. Коли тут ті, кого зараз нарешті визнали борцями за волю України, ховалися у криївках (підіть, поживіть у ній хоча б тиждень – вам і бараки з комуналками за щастя будуть) і билися до останнього патрона – на сході вірили комуняцьким байкам про «лютих бендеровцов», так вірили, що навіть у незалежній Україні ще дохрініща було і, мабуть, є такі завіхрєнія у головах. Чому ж Схід тоді не розумів Захід? А тепер, бачте, «не розуміють».

До речі, і навпаки принцип легко працює. Сьогодні у черзі до реєстратури онкоцентру почув обурливе «Повтікали сюди» на адресу переселенців. Це теж – нерозуміння одне одного. Бо я чудово пам’ятаю, як звідси, з Франківська, люди виїжджали на початку війни. І далеко не усі повернулися через місяць-два. А дехто і досі не повернувся. У глибоко тилове місто. Але зі Сходу – «повтікали», бачте.

Люди, навчіться розуміти одне одного. Для початку – у коментарях під фейсбучними постами. Хоча б.