Не знаю. Вам вирішувати.

Я знаю лише одне. По сусідству із моїм рідним селом був – і досі є, нехай і у дещо зміненому під капіталістичні реалії вигляді – конезавод. Запорізький кінний завод номер якийсь 86 чи що. Втім, цифри тут неважливі. Важливі інші цифри.

Я не раз згадував про цей конезавод, навіть розповідав, як туди в дрімучі 60-і роки минулого століття приїздив сам Семен Будьонний. І про те, як їм добре жилося, порівняно із колгоспниками (нами), теж – бо вони були “радянським господарством”, державним. І мали, зокрема, паспорти і зарплати, тоді, коли мої дід і баба працювали за трудодні. (Якщо ви не знаєте, що таке “трудодні” – ви щаслива людина. А це коли тобі за відпрацьований день в колгоспі ставили галочку в зошит. Або навіть дві галочки. Якщо ти в фаворі у того, хто ставив, чи (коханка) голови колгоспу. Або не ставили взагалі – штрафуючи під якимось там приводом. А потім, в кінці року, ти за ці галочки отримував якісь там продукти, зерно, ще щось. Гроші? Які гроші, друже. Це ж РАДЯНСЬКЕ село! Ні, з часом почали і грошей трохи давати. Ото благоденствіє наступило…)

Але зараз я хочу розповісти вам про інше. Про те, що у ньому державному конезаводі досить великий, я б сказав навіть, що непропорційно великий відсоток московитів. Ну, СРСР же, приїздили на роботу звідусіль, їм житло давати, зарплату – чого ж не жить у теплому, багатому Подніпров’ї в 200 км від моря. Всяко краще, ніж десь у Чебаркулі, правда?

Я хочу розказати вам про одного тамтешнього московита. Якому добре за 60. Який приїхав до нас, до України років… ну, 40 мінімум, а то й більше (після технікуму чи армії, от і рахуйте). Одружився на місцевій, на українці. Має дітей, онуків. І от цей московит, який живе в Україні майже пів століття – він ненавидить своїх дітей і онуків.

Повторюю. Він ненавидить своїх дітей і онуків. Знаєте, чому? Бо вони – “хахли”. Бо онучка його співає українських пісень і учить його говорити “Слава Україні!” Він їх – ненавидить.

Ні, я нічого не вигадую. Просто тому, що його і його сім’ю дуже добре знає мій тато. Дуже добре. І він був шокований, коли дізнався про це. У нас із татом стосунки були такими, які не можна назвати ідеальними. Бувало всякого – і чубилися, і не розмовляли навіть. Але ніколи, чуєте – ніколи йому навіть на думку не спадало ненавидіти мене. За будь що. Як і мені – свого старшого сина, з яким я навіть побитися можу 🙂

А тут людина ненавидить своїх дітей. Тільки за те, що їх народила українка. І вони виросли українцями. Малих онуків – за українські пісні і українські гасла.

Це я до того, що багато хто має такі ілюзії – що їм можна довести, донести, доказати. Ось вам один конкретний приклад. Думаєте, він – виняток з правила? Не знаю, не знаю…