Ніч на дворі, всі бродяги сплять, а я оце мучуся, пишу тут, понімаєте, всяку фігню, бо «в інтернетє хтота нєправ». Ну бо скільки ж можна. Хтось же має вам це сказати, а то так і будете виясняти, чиє тіло краще – чи женське, чи раком, я ізвіняюсь за грубость. Коротше кажучи, ситуація наступна.

Я оце уже в 100500-те бачу пости на тему «А от туди, де говорять українською – московити не прийшли». І навпаки – «Та причому тут мова, немає ніякої різниці, он Галичину обстрілювали, Івано-Франківськ». І ходять ці два стада, лупляться рогами в роги – і хоч їм кіл на головах теши.

Справа в тому, май філлов юкрейніанс, що реальна ситуація, отак об’єктивна реальність, якої ви уперто уникаєте зараз власноруч вибудованого світу, у якому вам так комфортно лупашити рогами своїх опонентів – вона зовсім не така примітивна і прямолінійна, як вам би хотілося. Причому що одним, що іншим.

Звісна річ, зараз, у цей конкретний історичний період, який називається «повномасштабна війна» – ніякий мовний фактор уже не грає ролі. Московити б’ють навіть по Закарпаттю, яке до Російської імперії, що вони на словах намагаються відродити – взагалі жодного стосунку не мало. Я вже не кажу про Галичину, яка, до речі, теж до 1917 року мала хіба те відношення, що предки нинішніх викрадачів унітазів прийшли на кілька тижнів посрати у будинках Станіславова чи Лемберга. Зараз, коли війна уже йде – і навіть 23 лютого 2022 року, і навіть 23 листопада 2021 року – мовне питання уже не грало жодної ролі. Бо рішення було ухвалене раніше.

Але на ухвалення цього рішення  у свій історичний час (який можна назвати «Холодна московитсько-українська війна», а газові конфлікти – це лише її частина, точно так же, як і блокада Західного Берліна була частиною Холодної війни) безперечно впливало і мовне питання теж. Тому що!

Ви пам’ятаєте, коли НАТО уперся в кордон Московії? Вони ж там плачуться, що їх це напрягає – і це почасти правда, як би це смішно не звучало. Так от, це сталося – 1999 року. Коли Польща увійшла до Північноатлантичного альянсу. Ок, це був лише кьоніґсберзький анклав (до речі, пропоную повернути в українській мові цьому місту його історичну німецьку назву; ну, або, якщо хочте – називайте староукраїнським варіантом Королевець). А до кордонів материкової Московії НАТО дійшло 2004 року. Причому дійшло так, що до другого міста імперії по прямій з території країни НАТО стало півтори сотні кілометрів.

Але ці країни НАТО, які, так само як і Україна, до речі, були частиною і Російської імперії, і радянської Московії – вони досі залишаються країнами НАТО. На них досі не напали. Ба більше, їх і невоєнними методами тероризують значно менше, ніж Україну.

А все тому, май філлов юкрейніанс, що Московія розуміла і розуміє, що то – чужі території. Чужі. Саме тому вони і в НАТО та ЄС. Бо Кремль може скільки завгодно бухтіти про відновлення «історічєскай Расії», але він чудово розумієте, що то – не його. І тому він допустив «втрату» тих країн. Допустив-допустив, навіть не сперечайтеся. Бо можна скільки завгодно говорити про демократа Ельцинда, але те, що 1994 року в Україні і Білорусі захопили владу промосковські президенти (причому один із оних навіть не дуже й очікувано, бо ставили на іншого) – це була чистої води спецоперація Московії. Про це уже зараз говорять цілком собі вголос, нехай і не безпосередні учасники (бо частина їх уже не може говорити).

А спецоперація ця пройшла з однієї простої причини. Що у обох країнах було благодатне підґрунтя для «возвращєнія в родную гавань».

А от якби в Україні (про Білорусь не говоримо, бо пофіг, її все одно уже по факту не існує) 1994 року не кинулися в обійми Московії, якби в Україні більшість народу, як у Литві – говорила литовською, думала про Литву, а не про СРСР, – то нічого подібного б не сталося. Просто тому, що не могло б статися. Як не сталася, скажімо, «русская вєсна» в Одесі, Запоріжжі та інших містах ПіСУАРа 2014 року. Але тоді уже Кремль був переконаний – Дугіним, Хуюгіним, неважливо – що це усе лише якась «кучка бандеровско-нєонацистскіх нєдобітков», а в цілому ж тут усі «наші». Бо говорять же якою мовою? Ну от. Ви згадайте – кожен перший пост будь-яких московитів, від псевдоультралібералів типу Лєбєдєва до адових імперців, коїм несть числа, після візиту в Київ містив що? Заяву про те, що «та тут всє гаварят па-русскі». І це для вас ця фраза означала, мовляв, які ми ніібаццо толерантні і дружні до сусідів – а для них це означало (і означає), що це НАША територія.

От саме тому, що вони завжди вважали цю територію своєю – а вони її завжди вважали своєю саме тому, що вони тут почувалися як удома, бо говорили тут тією ж мовою, що і вони, ну, трохи недопиляною, кострубатенькою, з «геканнями», але це нормально, окраїна ж, у Вологоді теж окають, але що це, не русская зємля? От саме тому ще, повторюся, при Ельцинду (мєшковщину забули?) – почалася ця реконкіста. Яка до певного моменту просто маскувалася фразами «Проснулся утром, стал думать – што ти здєлал для Украіни прєждє всєго». (До речі, ця фраза ЄБНа значно глибша, ніж так здається на перший погляд.)

А країни Балтії вони ніколи усерйоз не вважали своїми. І через мовне питання теж, так. Можливо, в основному через це питання. Саме тому вони Естонію і особливо Латвію так заселили московитами, ви ж подивіться, там відсоток цього етносу у загальному казані більший, ніж в Україні. В Україні перепис населення 2001 року зафіксував 17% московитів. А у Латвії 2020 року їх було ще 25%. А у часи совятника, 1989-го, наприклад – 34%! А тепер додайте туди 4,5% «білорусів» та 3,5% українців. Це 42%. А власне латишів у Латвії було 52% від загальної кількості населення. Трохи більше половини.

От саме тому там і було їх так мало – бо московити розуміли, що це чужі люди. І тримати цю країну можна лише наситивши її своїми. А ми для них усю дорогу були своїми, ще починаючи із вигадки трієдінага русскага народа. А своїми ми були, бо говорили однією мовою. А латиші з ними не говорили однією мовою. Перепис населення 1989 року, він не тільки по національностях проводився, а і по мовах. Так от знаєте, скільки там було московитомовних? 42%. А тепер подивіться у попередній абзац. Бачите там такий самий показник? А з чого він склався? Отож.

Так от. Я до чого веду. До того я веду, що якби Україна і українці за прикладом країн Балтії зачухалися у напрямку власного розвитку (а він у зовнішньополітичній площині міг бути лише один – у напрямку Євросоюзу, ну просто не існує тут більше ніяких варіантів), то ми б 2004 року у НАТО, скоріш за все, не вступили б. Але принаймні наш упевнений поступ туди дав би чіткий сигнал московитам, що тут ловити теж нічого. Що ми їм – теж чужі.

І вони б, скоріш за все, змирилися із втратою цих «історічєскіх русскіх територій». Як змирилися із втратою країн Балтії (які й не вважали до кінця своїми).

Але ми пішли іншим шляхом. «Бєз Расії у Украіни будущєво нєт», – казав Кучма. І усе зробив, аби його дійсно не було. Та штука от в чому. Не слухайте мене, так послухайте хоч Портнікова. А він на цьому постійно наголошує. Що для нас і московитів одні й ті самі речі означають зовсім різне, часто – діаметрально різне. От задайте собі питання, що для вас було СНД? Відрижка СРСР, спосіб цивілізовано, без крові, як на Балканах, розійтися, деякий час за інерцією ще підтримуючи одне одного. Так? Так. А для московитів СНД – це був простосовок 2.0. Це спосіб не розлучення, а навпаки, нового повернення.

І усе інше точно так само. Ви могли що завгодно і як завгодно пояснювати собі і світу, чому ЧФ РФ залишається у Севастополі – але московити чітко розуміли те, що це їхня мітка. Мітка, що ця територія їхня. А їхня вона бо що? Правильно.

До речі, це проблема не тільки України. І не тільки пострадянського простору. Ви, може, бачили історію про те, як на українську біженку напав один «німець», ну, репатріант із Кургану. І коли історія з ним вилізла назовні, коли поліція таки відкрила проти нього кримінальну справу – то що заявило відомство Лаврова? Правильно – воно заявило про «утиски російськомовних громадян Німеччини»!

Тобто те, що цей чувак етнічний німець, що він виїхав з Московії ще у 90-х, причому навіть тих 90-х, коли Путін навіть головою ФСБ не був, що він громадянин Німеччини – для Кремля не грає жодної ролі. Він говорить з Путіним однією мовою. А, значить, його треба захищати. Чи скоріше – використати мотив захисту для своїх імперських амбіцій.

Безперечно, на Німеччину Московія не нападе. Бо це країна НАТО, вона перебуває під ядерною парасолькою США. Але Україна-то не країна НАТО. А чому? Та тому, що більшість і народу, і політичних еліт – туди і не збиралися. А чому не збиралися? Та тому, що велика частина народу себе таким не відчувала. У нас коли реальна така політична нація почала складатися? Аж після 2014 року. А не відчувала себе ця велика частина народу народом (українським) тому, що вона жила в іншому мовнокультурному середовищі. І тут я знову Портнікова згадаю – який не раз говорив про те, що «а чим же відрізняються ті російськомовні українці від росіян, проти яких вони воювали? Та нічим. Одні й ті самі фільми і пісні, одна й та сама церква, одна й та сама література». Це ми тут розуміли, що відмінність таки є. А вони там бачили що? Що тут живуть такі самі люди, ТАКІ САМІ люди, які говорять ТАКОЮ САМОЮ мовою. Ну да, Путіна не всі люблять, але, по-перше, в Московії теж далеко не усі люблять і нічого, а по-друге, це ж зрозуміло, «бандеровско-неонацистская пропаганда», а от як її не стане, то тут же і полюблять, он, як білоруси, які навіть коли проти Лукашенка взбунтувалися – вони ж не говорили, що вони проти Московії, правильно? А чому? А тому, що вони НАШІ. А чому їм проти Путіна бунтувати? Що він їм поганого, на відміну від Лукашенка, зробив? Нічого. Ну от.

Підбиваючи короткий підсумок.

Зараз мовне питання не грає жодної ролі. Війна уже йде, і стосується вона усіх.

Але одним із ключових факторів появи ідеї цієї війни було, зокрема, і мовне питання. Просто зараз його вирішенням уже нічого не вирішити. Війну цим питанням уже не зупинити.

Але його треба вирішувати. На майбутнє. Для майбутнього. А зараз – треба воювати. Незалежно від того, хто, що і як. «Хто, що і як» – це наше майбутнє. А наше теперішнє – це зброя в руках військовослужбовців ЗСУ. От і все.