Головна брехня (або тyпість) тих, хто побивається через відмову України від московитської літератури.

Читаю різних міських божевільних, як вітчизняних, типу Борі Барского, так і запорєбрікових, типу Юлії Латиніної.  Власне, їхні плачі за тим, що в Україні відмовляються від московитської літератури. Зокрема, у шкільній програмі. Читаю – і сміюся.

Ні, є мені і незрозуміла річ. Чи ці люди справді божевільні, чи вдають самошеччих спеціально, бо інакше ніяк не виходить просувати свою позицію. Але це єдина незрозуміла річ. Усе інше – не викликає жодних питань.

Якщо ж вони справді, чесно і відкрито не розуміють – що ж, треба їм пояснити. Отже.

Причина ж насправді не тільки (і навіть не стільки) в тому, що московитська література – це лише чергове мацальце монстра, яким той притягує жертву. (А це дійсно так, хто б що не говорив.) Є іще один, значно важливіший момент.

От вони плачується – як же ми (ви, Україна, світ) тепер без того, цього, п’ятого, десятого. Мовляв, це ж збіднить культурних людей. А я згадав одну історію. Історію про одну книжку. Яку мені подарували на день народження в школі. Десь класі в сьомому чи восьмому. Все-таки, певно, в сьомому. І та книжка, вона отак стояла собі на поличці, взагалі мною не відкривана. Аж поки до нас улітку не приїхав «на картоплю» один далекий майже-родич, прочитав цю книжку і сказав – слухай, а класна книжка, а ти що скажеш? А що я міг сказати, якщо не читав. Довелося прочитати.

І от коли я її прочитав – я став справжнім фанатом цього автора. (Особливо коли прочитав книжку в українському, значно адекватнішому, починаючи з назви, перекладі.) Як ви уже здогадалися, мова про американського письменника Джерома Дейвіда Селінджера і його легендарний роман The Catcher in the Rye (який московитський перекладач спаплюжив «перекладом» назви як «Над пропастью во ржи»).

А усі ці Барські, можливо, навіть Латиніни – цю книжку (і взагалі творчість Селінджера, а там є про що почитати, крім «Ловця у житі») не читали. Чим вони, на мою скромну суб’єктивну – яко фаната – думку, серйозно збіднили свій внутрішній світ. Втім, чомусь за Селінджером вони не плачуть. Точніше, не плакали – що його не було у публічному просторі, не було у шкільній програмі.

І це тільки один Селінджер. А скільки таких творів, скільки таких письменників, про яких ми не знали (дехто і досі не знає – поспитайся у людей, чи в курсі вони про романи Кена Кізі чи Вінстона Грума) – зокрема (у першу чергу?), тому, що усе навколо було забите «вєлікой русской літєратурой».

Ми жили – а московити, мабуть, і досі живуть – у досить обмеженому світі. Навіть ті західні письменники, які тут виходили – їх було не так багато, і далеко не усю ширину і глибину світового красного письменства вони представляли у нашому, радянському і пострадянському світі. Але за цим барські і латиніни не плачуть. Те, що радянські і пострадянські люди не читали і десятої долі справжньої світової літератури, а не тієї, яку дозували для совятника – їх не бентежить. Їх бентежить, що те, на чому кастровано росли вони, тепер хочуть викинути – і відкрити для себе цілий світ (причому не тільки західний, так). Боже, Пушкіна не буде в школі. А чому він має бути – а Мацуо Басьо, представник великої японської поезії, не має бути? От чому? Бо барські і латиніни на пушкіну зростали? Ну так Барський, певно, і вино пив «Три топора» в юності, а Латиніна замість прокладок використовувала марлю. То, може, відмовитися від вина з Франції чи Чилі та від сучасних засобів гігієни, бо «дєди випівалі», а «баби самі-знаєте-що-робили»?

Московитська література, за великим рахунком, це досить скромна частина світового письменства. І підміняти ним увесь світ – це не просто тупо, це злочин. А шкільна програма, до того ж, не гумова. І запхнути туди пушкіних (з його «Клєвєтнікам Россії», викинувши значно цінніші і важливіші здобутки людства – навіщо? Бо «ми з мамою тут під пам’ятником Леніну морозиво їли в 70-х»? Ну їжте далі, хто вам заважає. А ми, наші діти, наше майбутнє тут яким боком?

І так, між іншим, у всьому. Я от лише з певного моменту зрозумів, чого я не побачив, що я пропустив – зациклившись у свій час (хоча тоді це хоч якось можна було пояснити, на відміну від нинішніх часів) на московитській музиці. Я колись – тільки не бийте – стер запис на касеті (фірми «Мелодія», уявіть, офіційно випущеній в СРСР) Alan Parsons Project, записавши туди (я ж просив, не бийте!) якусь «Пєсню-88» чи щось біля того. А чому? А тому, що я поняття зеленого не мав, що це. І хто мені міг пояснити в дрімучому запорізькому селі, де верхом шику були Висоцький і Асмолов…

Але зараз-то, зараз – навіщо себе обмежувати московським культурним, ні, не світом навіть, а так, «мірком»? Щоби що? Бо барському чи латиніній так хочеться? Хе. На здоров’я. Нехай хочеться. А ми будемо дихати повними легенями, а не так, як колись давно Главліт вирішив.

Тож коли ви чуєте усі ці стогони за московитською літературою, знайте – це стогнуть люди, яких виховала радянська цензура, і які, крім неї, можливо, більше нічого і не бачили та не чули. Це нещасні люди, які ніколи не жили у повен зріст. І уже не житимуть. А ми – житимемо.