Тема так званих хороших росіян – актуальна і довго ще такою буде в українському інфопросторі. (Тут варто сказати «на жаль, довго», але це тема іншої розмови.) Тому доведеться проговорити і її. Тим паче є такий шикарний привід, як слова Чулпан Хаматової.

Ви ж знаєте, у московитському світі, світі васісуаліїв лоханкіних, є така тема «совісті нації». Для тих, хто не знає – це коли вони, які давно втратили навіть залишки того, що у цивілізованому світі називається совість, обирають кілька блаженних, аби потім оперувати їхньою наявністю, мовляв, «ви ж бачите, у нас усе теж як у людей». До речі, якщо ви думаєте, що я зараз нагнітаю – то пошукайте інтерв’ю такого собі Алєксєя Вєнєдіктова, він відверто визнавав (у Дудя, здається), що його «Ехо Москви» Кремль тримав саме для цього – аби показувати Заходу і говорити, що «у нас також є свобода слова» (а у вас негрів б’ють!). А тепер, коли нічого такого Заходу показувати не треба – те «Ехо» тут же і прикрили. Як і «Дождь», до речі.

Так от, Чулпан Хаматова була саме такою картинкою – «совістю нації». Її завжди пхали – і пхають досі – у випадках, коли цивілізований світ, особливо такий, як ми, тобто постраждалий від дій Кремля, заявляє, що треба відгородитися від Московії ровом з крокодилами. Мовляв, як ви можете – там же ціла Хаматова є! Як ви можете.

До речі, це часто спрацьовує. Скажімо, чехи 1968 року після того, як семеро дисидентів на Красній площі у Москві вийшли протестувати проти окупації ЧСФР – заявляли, що «ось вам сім причин не ненавидіти Росію». Так, ніби ці сім осіб щось усерйоз змінили. Чи навіть не усерйоз, а просто хоча б на йоту змінили.

Саме тому Кремль їх і тримав. Для козиряння перед Заходом. Але це очевидно, і тільки про це я б не став заводити шарманку. Бо тут є ще одна складова, про яку ніхто чи майже ніхто не говорить. І полягає вона ось у чому.

Зараз ми відійдемо від лінійної оповіді і згадаємо про слова Хаматової, які я анонсував на початку. Отже, Чулпан, яка зараз емігрувала у Ригу (бідна, бідна, бідна Латвія), заявила, що їй шкода московитських солдатів, які гинуть в Україні. Так, ось прямо так і сказала: «Мне их жалко. Я как наивный человек женского пола мечтала бы жить в мире, где люди носят венки на головах, любят друг друга и поют песни» («Мені їх шкода. Я як наївна людина жіночої статі мріяла б жити у світі, де люди носять вінки на головах, люблять один одного та співають пісні»).

Ба більше, Хаматова продовжила тему і заявила: «Я уверена, что русские солдаты, которые бывали в театре, как-то по-другому ведут себя в Украине» («Я впевнена, що московитські солдати, які бували в театрі, якось по-іншому поводяться в Україні»).

І отут, на мою думку, криється головна проблема «хороших русскіх». Не в тому, що вони – приманка «свободи слова» для Заходу. Це уже давно розкусили, на це уже майже ніхто не ведеться, тільки за відповідний прайс. Тут є інша тема.

Такими заявами ці «харошиє русскіє», з одного боку, намагаються впарити Заходу, що московити – такі самі люди, як і вони, жителі цивілізованого світу, ну, дещо заплутані, задурені, але от в театр пішли, і уже, бачте, окультурилися, ну, нічим же вони не відрізняються. Тобто це уже вищий рівень відмазування імперії зла – на той випадок, коли нинішнього тирана вберегти не вийде (або його просто схопить апоплексичний удар табакеркою у скроню). Тобто коли з’явиться можливість відпетляти малою кров’ю – кров’ю одного (скоріш за все, уже мертвого) персонажа. Нічого нового, до речі, Микита Хрущов на ХХ з’їзді КПРС зробив так само – заявивши, що «у всьому винний Сталін», а так партія правильна і хороша, вона сама он як постраждала (ніби це обов’язково означає, що ті, хто постраждали, Ягоди, Єжови та інші Тухачевські – янголи во плоті).

Але і це нас не особливо хвилює – бо де ми, а де Захід. (Це має хвилювати тих, хто працює із Заходом, це їм переконувати цивілізований світ, що чулпанхаматови – це просто якісніший розводняк, як Алєксандр Лєбєдь на московитських виборах-96 чи Канівська четвірка на українських виборах-99.) А от нас стосується інший аспект заяв усіх цих «хороших русскіх». Полягає він у тому, що таким чином хаматови та ін. розріджують мізки потенційних опонентів, намагаючись (і досить часто – успішно) втюхати тим, що опір комуняцькій чи гебешній оприччині не потрібен, бо вони насправді не такі вже й погані, он і в театр ходять, просто, ну, їх треба зрозуміти правильно, і все буде добре. Ще раз на «Макбета» зводити чи спектакль якогось Грішковца або «Квартета И».

Між іншим, і ця технологія працювала в радянські часи. І досить успішно. Саме тому частина дисидентів виступали не за декомунізацію (тоді такого терміну не було, але суть його була), а за… Знаєте, за що? Згадайте фільм «Гараж», один із улюблених фільмів тих, хто вважав себе «хорошими совєтскімі людьми» чи хотів такими бути (бо бути просто совком уже ніби і западло). Там Лія Ахеджакова (так-так, вона тут не випадково – і у фільмі, і в Україні чи куди вона там змоталася з Московії) заявляла «Я предлагаю жить по демократическим советским законам» («Я пропоную житии за демократичними радянськими законами»). І з неї там, у фільмі сміялися.

Між іншим, сміх цей – дуже показовий. Я не знаю, чи так думав автор фільму Ельдар Рязанов, чи зосередився на тому, що «усе навколо прогнило, про які закони ти говориш, наївнячко». Але, мені здається, головна фішка тих слів Ахеджакової – і реакції здорової, цинічної частини радянського суспільства – в тому, що вони якраз і слугували таким розводняком. Коли тих, хто умів думати – намагалися надурити, запевнивши, що «альтернатива є, і за неї варто боротися».

Ви ж подумайте – люди, ризикуючи здоров’ям і почасти життям, боролися за демократизацію радянської влади. Це все одно, що боротися за вегетаріанізацію лева. Боротися можна, навіть треба (особливо для тих, хто ставить завдання) – але результат буде відомо який. КДБ зіграв у 90-х в демократизацію, викинувши партію, а потім, коли комуністи були ліквідовані – захопив владу у свої руки. Чим відрізняється нинішня Московія від СРСР? Тільки двома речами – немає комуністичної ідеології (а «русскомірская» як була тоді, просто закамуфльована, так і є зараз; ви ж розумієте, що у справді інтернаціональній, як нас переконували, країні не могло бути такого потурання одній нації – як могли у справді, а не декларативно лівій країні з’являтися такі персонажі, як митник із «Білого сонця пустелі» чи отой офіцер із єврейською піснею «Русскоє полє»?) і немає партії як керівної структури («Єдина Росія» – це фантом, яким особливо ніхто не заморочується, тільки у день виборів до Держдуми).

Так от. Головне зло від «хороших русскіх» у тому, що вони відтягують тих, хто намагається бути проти Кремля – у тому напрямку, де «не все так однозначно», де «може бути альтернатива усередині системи». Де усі ці не-люди можуть сходити у театр – і в голові Чулпан Хаматової поводитимуться з українцями інакше. Ви уявили собі жителів Бурятії та Туви, де рівень бідності просто катастрофічний, жителів отих алтайських, сибірських та уральських міст, де досі єдина культурна розвага це бійка район на район – у театрі? Ну от. А у хаматових це можливо. Ви думаєте, вони настільки дурні і наївні?

Правильно думаєте. Тобто не усі, дехто просто на зарплаті. Але – і це уже вищий орруелівський пілотаж – інші реально вірять в те, що втюхують. Вони, як люди дійсно наївнуваті і нестійкі, самі починають вірити у те, що проповідують. І фіг би з ними – але під їхній вплив потрапляє багато хто з нас. І оце є головною перемогою Кремля – як 104 роки тому, коли купа військових залишилася в казармах, бо «ми ні за кого, та і не будуть же муравйовці нас убивати, коли зайдуть в Київ» (що сталося 1918 року в українській столиці, думаю, ви чудово знаєте, а хто ні, погугліть про київський терор Мураййова), так і тепер.

І саме оцим «хароші русскіє» страшні для цивілізованого світу. Що вони б’ють в ту точку, де броні у людей часто немає. Бо коли вона там з’являється – цих людей «прогресивне людство» вважає циніками, жорстокими і т. ін., бо «оті хлопчики, вони теж люди, в театри ходять, Хаматова не буде брехати, вона он у нас у Беккера у такому шедевральному фільмі знімалися».

До речі, написав про «хлопчиків» – і згадав про ще одного яскравого, просто феєрично яскравого представника цієї групи. Угадали? А якщо отак: «Уміралі пацани страшно, уміралі пацани просто»?

Правильно. Це Юрій Шевчук. Який своїми чеченськими піснями зробив, можливо, більше зла, ніж ті, хто формально був і є його опонентами. Бо нинішнє зло – тут я згадаю Портнікова, який намагався це пояснити московитам ще до початку Першої чеченської війни, але безуспішно – воно саме звідти. З «денацифікації» Чечні. Чечні, яка пережила депортацію, яка не забула про це, яка заявила, що не хоче бути частиною Московії – і поплатилася за це. І платить за це досі. Саме тому, що такі, як Шевчук (і Парфьонов, який, яскраво розписуючи Будьоннівськ і Кизляр, «забув» про Самашки і Первомайське) зробили із московитських військових жертв і героїв. А не убивць і карателів. Саме тому і до полковника Юрія Буданова ставлення у Московії неоднозначне (хоча – яка неоднозначність тут може взагалі бути?).

Резюмуючи. Хаматова страшніша за Охлобистіна. В рази страшніша. Саме тому, що Охлобистін примітивний і діє лише на недалекого внутрішнього споживача (якого, так, багато, але його перепрограмування досить-таки просте і залежить винятково від контролю над федеральним ТБ), а хаматови працюють значно глибше. І значно ефективніше.

До речі, див фото трохи вище – колись і її використовували у примітивній, топорній так би мовити пропаганді. Але вчасно схаменулися, що такі люди значно ефективніші в інакшому форматі. В форматі «хороших русскіх». Бо Путін рано чи пізно піде – а Контора залишиться. Як це і було у період між 1989 і 1999 роками.