Читаю новину на пабліку місцевої громадської організації «Дом4824». Така от історія.

«Вчора соцмережі Франківська сколихнула історія дівчини, яка стояла в черзі до банкомата і якій чоловік (який стояв позаду в цій же черзі) вирішив задерти плаття та облапати. Дівчина (тегати її не будемо) не розгубилась, відреагувала і зламала чолов’язі ніс (бо мала навички самооборони)».

Все добре, наскільки може бути добре – дівчина дала добрячої здачі упирьку. Але. На цьому історія не завершується, бо!

«Потім прибігла його жінка, зібрались продавчині з прокльонами в бік дівчини, прибув патруль і, ніхто їй не повірив».

А знаєте, чому не повірили? Неймовірно, але факт.

«Бо чоловік пристойного вигляду, в костюмі, ще й одружений не міг зробити подібне».

Тут має бути купа матюків, але я утримаюся. Тим паче, все завершилося геппіендом.

«Якби не камери спостереження в ТЦ, які показали реальну ситуацію, то на дівчину написали б заяву!»

Про самого упирька говорити нема чого – суд йому все скаже. А от про позицію продавчинь іже з ними…

Як ви знаєте, як, так би мовити, «спеціалізуюся» на маніяках радянських часів, а про одного із них знаю практично усе, аж до місця його злочину у Запоріжжі. Так от – оцей опис, «чоловік пристойного вигляду, в костюмі, одружений», це ж саме він.

Андрій Романович із села Яблучне, що на Сумщині.

Чикатило.

Тільки він ще й членом партії був. Хоча хтозна, може, і цей персонаж в кишені свого костюма тримав партквиток якоїсь там партії влади – колишньої, чинної чи майбутньої…

Так от. Андрія Романовича Чикатила, як ви знаєте, стратили на День святого Валентина. 14 лютого – 1994 року. 28 років тому.

А його «побратима» Анатолія Омеляновича Сливка – 33 роки тому, ще 1989-го. А Анатолій Омелянович, він відрізнявся від Андрія Романовича тільки тим, що був нежонатий. (УПД. Насправді ні, я помилявся – він, як і Чикатило, мав дружину і двох дітей.) А ще Сливко ще 1977 року отримав звання «Заслужений учитель школи РРФСР».

Його туристичний гурток (він не працював у школі в прямому сенсі) «ЧЕРГИД» гримів на усю республіку, а то й на увесь Союз. Що там діти – батьки в ньому душі не чаяли. (А діти просто боготворили. Це один із тих, хто вижив у страшних експериментах Анатолія Омеляновича, розповідав на камеру.)

І теж усі, коли міліція прийшла з обшуком у його таємну кімнату в палаці молоді та юнацтва (чи клубу, точно не скажу), заявляли: «Та не може ж бути! Ви що, це ж Анатолій Омелянович! Він же ж (…)!»

Так от. З моменту страти Андрія Романовича Чикатила пройшло 28 років. 28, курва! А люди, які безперечно пам’ятають ту історію, які застали купу різних історій – уже в українські часи і в Україні (наприклад, пологівсько-павлоградського маніяка Ткача, якого теж ніхто не підозрював), і досі продовжують вірити в те, що «пристойний вигляд», костюм і обручка на пальці можуть щось значити.

Та нічого вони не значать. Взагалі нічого. Принаймні, у такій темі, як психологія. Особливо сексуальна. Особливо сексуальних аберацій. (Те, що такі приколи, як у цього, костюмного, є збоченням – вибачте, не буду пояснювати.)

Цифрова освіта, фінансова грамотність – це все добре і правильно. Але з психологією треба щось робити. Бо от не було б там камер стеження, або були, та не працювали. І що тоді? Дівчину б звинуватили у наклепі, ще й кримінальну справу б відкрили, якби цей, пристойного вигляду, якимось чиновником виявився. Уявіть на її місці свою доньку/дружину/маму. Уявили? Приємно?

Отож-то.