Сьогодні по ФБ-стрічці гуляє дві теми, пов’язані із війною. Про першу говорити не буду, тут я просто закрив на 30 днів пости усіх тих, хто про неї написав, хай тішаться без мене. А от друга – це цікаво і показово.

Я про оте відео із московитського шпиталя, де над напівтрупом якийсь там ВІА співав пісню про те, що «нам нужна одна побєда, одна на всєх – ми за ценой нє постоім». Абсолютно правильно, до речі, співали. Вони ж так і роблять – їм потрібна одна, остання тобто, остаточна перемога над Україною, і за ценой вони, як бачите, «не стоять».

Танків он, наприклад, якщо вірити сайту minusrus.com, окупанти втратили уже майже половину – не від армії вторгнення, а від загальної кількості наявних у Збройних силах Московії. І це скоріше краща, новіша половина, ніж гірша.

Тому в самій тій події немає нічого дивного, несподіваного чи когнітивно-диссонансного. Цікаве інше. Хто автор цієї пісні. А автор – це той типаж, кого зараз прийнято, в основному саркастично, але подекуди ще серйозно, називати «харошим русскім». Булат Окуджава.

Той, який уповні застав Другу світову, воював (нехай і не в головних гарячих точках тієї війни), був поранений. Тобто мав би бачити – і розуміти, не дурна ж людина була, наскільки можна судити, – яку ціну було заплачено за ту перемогу. А усього через 25 років, бачте – написав, що «за ценой нє постоім».

І от я практично упевнений, що Окуджава, доживи він «в здравом умє і свєтлой памяті» до наших днів, він би не підтримав війну проти України. Ще ту, 2014-го. І виступив би проти неї. Тобто, розумієте, яка б красива історія вийшла – митець по один бік барикади, а його творіння по інший. Парадоксально. Парадоксально?

Та ні. Насправді, все логічно. Це просто зайвий доказ того, що дисиденти і партократи, комуністи і антикомуністи (Окуджава був членом КПРС, якшо шо, аж до 1990-го року), хороші чи погані московити – вони все одно московити. Жителі імперії. І можна 150 разів розповідати про геніїв, про митців, творців і прочих –ців – але рано чи пізно, в годину Х ви почуєте і побачите справжнє обличчя.

Оте, яке – «за ценой нє постоім». Або отаке:

Так высылайте ж к нам, витии,
Своих озлобленных сынов:
Есть место им в полях России,
Среди нечуждых им гробов.

Ні, це не з Telegram-канала Дмитра Медведєва. Точніше, це якраз із нього. А цитата – з Пушкіна. Того самого, за пам’ятниками якому досі хтось плачеться. (У Булгакова самі знайдете, не маленькі.)

А за стилістикою – ну чисто медведєвська риторика, якщо ви витратите 10-15 хвилин і пролистаєте записи в каналі того знатного «ліберала», на якого колись сподівалися «харошиє русскіє», як не протилежність Крихітці Путесу.

І ще один важливий момент. Можливо, найважливіший.

От подумайте, як ми дивилися той фільм («Бєлорусскій вокзал», непоганий, до речі, фільм, на фоні усього іншого радянського кінематографа) тоді, в радянські часи. І згадайте – що нас же не дивували, не шокували, не злили ті слова. Ми їх сприймали НОРМАЛЬНО. Як нормальні слова – і навіть як правильні.

А потім, зараз, ми вийшли за межі (пост)радянського дискурсу. І побачили увесь жах цієї фрази. (Як і всю убогість радянських реалій, зокрема, й кінематографічних.) А вони – залишаються там. І поки вони залишаються там – від них не варто чекати нічого людського. Як від нас тодішніх, радянських, годі було чекати.