Ні, не тільки тому, що це зимова Олімпіяда, а я зимові види спорту люблю чуть менше, ніж ніяк 🙂

На те є кілька досить серйозних причин.

По-перше, Олімпіяди стали ексклюзивним надбанням великих міст і багатих (принаймні, таких, хто готовий “пустили пиль в ліцо”) країн. Подивіться, де проходили Олімпійські ігри. Після зимових у Сараєвому (1984 рік!) та літніх у Афінах (2004; хоча можна було б і 1996-го провести, на честь століття відновлення Ігор) – тільки топи. Тобто це відразу відсікає величезну частину світу, якій ніколи не бачити удома ці змагання.

До речі, і з чемпіонатами світу так само. Я Катар-2022, наприклад, дивитися і не збираюся. Та й Московію-2018 майже не дивився.

По-друге, ОІ в останні роки де проходять? Двічі у авторитарно-тоталітарному Китаї, одного разу – у авторитарній (яка стрімко прямує, точніше, повертається, до тоталітаризму) Московії. (А ще й чемпіонат світу з футболу 2018 року на Московії пройшов.) “О, спорт, ти мір”? Ехехе…

По-третє, якось мене вибісила оця ідея викинути із програми Олімпіяди карате і додати “брейк-данс, спортивне скелелазіння, скейтбординг і серфінг”, які “дозволять встановити новий стандарт для інклюзивних, гендерно збалансованих і орієнтованих на молодь ігор”. А як же “спорт поза політикою”, ге? Ну от, значить, раз так, спорт буде поза Миленком. Самі дивіться на свій гендерно збалансований брейк-данс і скейтбординг.

(О, до речі. Вимагаю чоловічу художню гімнастику! Гендерна збалансованість так гендерна збалансованість!)

Ну і по-четверте – дивитися на немічних, особливо на зимовій Олімпіяді, українських спортсменів, це не до мене. Хай дивляться ті, хто вірує у казкове гасло “Головне – не перемога, головне – участь”. Ага, і саме через те, що головне – участь, спортсмени (підозрюю, що усі; принаймні, усі, хто має хоч якусь більш-менш нормальну фінансову підтримку) жеруть дозволені і заборонені допінги.