Те, що мене зачепило у вчорашньому шабаші під назвою “Національний відбір на “Євробачення”.

Скажу відразу – сам відбір я не дивився і не збирався, бо не люблю подібні шоу. І текст мій буде присвячений не цьому псевдомузичному конкурсу (ми ж усі знаємо, як на “Євробаченні” голосують, правда?) і навіть не отій-во Аліні Паш, яка бувала десь там чи за порєбріком, чи в Окупованому (неважливо, де саме). Я просто побачив одну цитату від члена журі.

«Я не міг зрозуміти, куди мені дивитися, коли я дивився це шоу. Я думаю, дав би більше балів, якби це був просто Kalush. У цьому форматі мені здалося, що фокус може розсіятися. Найбільше моє переживання, як ми репрезентуємо себе. З величезною повагою до вашої творчості,  до ваших образів, але мені здається, що ми уже декілька разів представляли себе таким чином як Україна, як люди з лісів, з гір в даному випадку. Так? Мені здається, що настав час іншої репрезентації. Ми не маємо повторювати цей образ і робити його стереотипним, що люди сприймали нас тільки як людей природи».

Це сказав такий Ярослав Лодигін.

Так цікаво склалася ситуація, що я мав щастя особисто знати двох учасників двох гучних скандалів останніх часів. Ви ще пам’ятаєте історію з “Укрексімбанком”? Так от я у свій час працював у одній редакції із майбутнім директором департаменту інформаційної політики банку Володимиром Пікаловим. І от із Ярославом Лодигіним мені довелося попрацювати – в кінці нульових, здається, у сезоні-2009/10, ми разом коментували матчі чемпіонату України на сайті Football.ua. Так що, на правах знайомого я вже якось на “ти” буду.

От ти, Ярославе, говориш, про репрезентацію України. А ти, вибач, хто такий, щоб вирішувати, як презентувати Україну? Чому ти на себе береш таку непідйомну місію – вирішувати, як репрезентувати у світі цілу 40-мільйонну країну? Тебе хтось уповноважував? Чи, може, тебе просто посадили в журі вибрати найкращу пісню для одного попсовенького (псевдо)пісенного конкурсу?

Не треба брати на себе більше, ніж ти можеш підняти, Ярославе. І не треба самостійно вирішувати за цілу країну – варто їй позиціонувати себе як “людей природи” чи ні.

Я, знаєш, що згадав, Ярославе. А фільм твій “Дике поле” згадав. По книжці Жадана “Ворошиловград”. Фільм, на який я не ходив, який я не дивився і не буду. А, знаєш, чому? А через мову героїв фільму. Бо у Жадана в книжці говорять іншою мовою, ніж у тебе у фільмі. Ти, коли вирішував це питання – не думав про репрезентацію України? Тобі тоді нічого не капнуло на мізки, що, мовляв, скільки можна в Україні знімати московитською мовою (ок, навіть замаскованою під “суржик”)? 

Я погано пам’ятаю радянські часи, мені все-таки було лише 12, коли совок розвалився. Але одне із стійких вражень – це те, що фільми, якщо вони були українською, то вони повністю були українською (зняті, озвучені – не суть). І не було цієї мовної шизофренії. І такого ж я – думаю, не тільки я – чекав від твого фільма. Що на …-му році після революції і початку нової ери уже досить пхати московитську мову усюди, мотивуючи це тим, що “люді там так гаварят”. Навіть якщо це про Схід. Чомусь твоїм колегам вистачає нахабності знімати фільми про Карпати московитською мовою (читачам – погугліть таку назву “Райское место”), і їм не муляє, що там такою мовою, як у фільмі, говорять тільки туристи понаїхавші, а “люди з гір” так ніколи не розмовляли. А тобі, бач, замуляло із “Диким полем”.

Так я до чого веду, Ярославе. Може, не тобі вирішувати, як Україна має репрезентувати себе у світі – після того, як ти україномовний твір спаскудив суржикомосквомовним фільмом? Подумай над цим, Ярославе. 

Бо, знаєш, це, може, прозвучить уже і дещо за гранню – але цілком може виявитися, що ти, з такими заявами про “людей з гір та лісів” (які, будемо чесними, більшість сприйняла як натяк на другосортність), нарвешся на фразу про те, що “не людям зі змосковщеного Харкова розказувати Україні та українцям, як вона і вони мають себе репрезентувати”. Не думав над цим? А даремно. Бо коли починаєш ділити Україну на сорти в стилі легендарних плакатів 2004 року – можна доділитися ще й не до такого.

P.S. А хто там виграв той “нацвідбір” – мені нецікаво. Бо Аліну Паш я як не знав, так і не знатиму. А Kalush я як слухав, так і слухатиму (особливо коли зі Skofka чи Христиною Соловій). А на “Євробачення” мені начхати.