Читав список учасників бою під Крутами – і зачепився поглядом за одне прізвище.

Це прізвище – Шульгін. Чи то пак Шульгин, як його за традицією пишуть в українській історіографії.

Володимир Шульгин. Народився 1894 року у Єлисаветграді (нинішній Кропивницький), переїхав з батьками до Києва. 1913 рік – організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві. 1917 рік – Член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини. Тоді ж – діловод Адміністративно-Політичного відділу Генерального Секретарства внутрішніх справ.

1918 року пішов на фронт у складі Помічного студентського куреня Січових Стрільців. І загинув під Крутами. Ось могила Володимира (і ще одного крутянця) на Лук’янівському цвинтарі – їх туди з Аскольдової могили перепоховала сім’я Шульгиних, розуміючи, що після остаточної окупації Києва московитами ту могилу знесуть.

Його старший брат Олександр прожив довше життя і також увійшов в історію України. Він був членом Центральної Ради – займав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ.

Олександр Шульгин займався Берестейською угодою, тією самою, заради підписання якої і загинув його рідний брат.

Ось як підписували угоду.

Потім служив послом УНР в Болгарії, представляв нашу країну на Паризькій мирній конференції. У еміграції був на тій самій міністерській посаді, очолював навіть еміграційний уряд. під час окупації Франції (Олександр жив тоді у Парижі) у Другій світовій був заарештований нацистами. Помер аж 1960 року.

Отакі були брати Шульгини – один воював за Україну на Чернігівщині, інший на Берестейщині. Втім, історія на цьому не завершується, а тільки починається. Давайте пройдемо по генеалогічному дереву Шульгиних.

Хто був батьком Володимира і Олександра? (Мама Любов Миколаївна походила з давнього козацького старшинського роду Устимовичів, який родичався з Полуботками, Самойловичами, Апостолами, Скоропадськими.) Це відомий український історик та культурний діяч Яків Шульгин. Учився у Антоновича і Драгоманова, був співредактором драгоманівської “Громади”. Взагалі вів активну проукраїнську діяльність у Києві, за що був висланий на Сибір, потім повернувся до України і жив у Єлисаветграді (де й народився герой битви під Крутами Володимир Якович).

Поки що нічого дивного, еге ж? У патріотичного батька патріотичні сини. Ще й зважаючи на походження матері – нічого дивного. Але! Тут і починається найцікавіше.

Справа в тому, що батько Якова – Микола Шульгин – помер від туберкульозу, і малого Якова забрав до себе на виховання дядько. Знаєте, хто був його дядьком? Віталій Шульгін – той самий, що професор Київського університету та засновник (і редактор) газети “Кіевлянинъ”.

Була така київська газета антиукраїнської спрямованості. Що казати, якщо чудовою характеристикою цього видання було те, що його читав останній московитський імператор Ніколай ІІ. Втім, це було уже трохи згодом – бо Віталій Якович Шульгін помер ще 1876-го, газету очолив другий чоловік його дружини, київський московитський націоналіст Дмитро Піхно.

А пізніше на чолі “Кіевлянина” став син Віталія Шульгіна – Василь Шульгін. Той самий Василь Шульгін, який приймав зречення Ніколая ІІ, який був одним із організаторів та ідеологів Білого руху, одним словом – типовий московитський націоналіст і монархіст. При ньому “Кіевлянинъ” остаточно перетворився на українофобську газету.

Потім Василь Шульгін утік в еміграцію, 1944-го був заарештований радянськими військами, засуджений на 25 років, відсидів половину – і до 1976 року жив у Владимирі-на-Клязьмі. Причому непогано жив, з ним там зустрічалися різні діячі (Солженіцин з Ростоповичем приїздили, наприклад).

1961 року цей видатний діяч Білого руху, монархіст і антикомуніст – був гостем ХХІІ з’їзду КПРС. Так-так, Комуністичної партії Радянського Союзу! Потім про нього навіть зняли документальний фільм “Перед судом історії” – але майже ніде не показали, бо Шульгін у ньому так і не покаявся і не визнав правоту своїх червоних імперських братів-ворогів. Втім, квартиру (яку йому дав СРСР) у нього не відібрали і дали можливість дожити аж до другої половини 70-х.

А фільм ось.

У Василя Шульгіна, як і у його двоюрідного брата Якова Шульгина – теж були сини (цілих троє). Вони були, самі розумієте, як виховані. Тому нічого дивного немає в тому, що старший, Василид, загинув 1918 року в Києві у бою з військами Директорії. А наймолодший, Дмитро – у Другу світову служив у РОА, “Российской освободительной армии” у складі німецького Вермахта.

Ось така сімейна історія, яка почалася ще десь із початку 19 століття у Калузі (звідти рід Шульгіних приїхав до України). Онук Ігната Шульгіна став промосковитським імперським істориком, праонуки, двоюрідні брати – уже чітко розійшлися по різні боки барикад. А прапраонуки, які були один одному троюрідні брати, воювали за різні армії та різні країни – одні за Україну, яка стала їхнім домом, а інші за Білу Московію та Третій Райх.

Генеалогічне дерево: