Наше ставлення до росіян

Оскільки я хворію, то нових текстів не буде. Знайшов у архіві стареньке. Ось, наприклад, текст із 2014 року. Цікаво, яка була точка зору тоді – і як вона змінилася.

Почитав свіжий пост Бабченка – і задумався. А от дійсно, як ми будемо ставитись до Росії і росіян? Не «зараз» чи «після війни», а взагалі. Генетична пам’ять – штука така, що змінюється, якщо змінюється, еволюційним шляхом дуже повільно. У людей покоління моїх батьків (за 55 років) досі в мові побутує дике для молоді слово «западенці». І це після майже чверть столітньої історії незалежної України. А як виросли вони з цим, в принципі негативним визначенням (згадайте, яке ставлення було до галичан у радянської системи) – так і живуть. Не дивлячись ні на які зміни в нашому житті, в свідомості народній – коли-не-коли вигулькне це слово з минувшини. А у покоління моєї бабусі була купа прислів’їв-приказок, які крутились навколо взагалі архаїчного ворога українців, «жида». (Порівняйте нинішнє ставлення, з усіма цими «жидобандерівцями» ітд.)

Отож, зважаючи на довгий «гальмівний шлях», думаю, що для нашого покоління те ставлення до росіян, яке викристалізовується зараз – воно буде і назавжди, до нашої смерті. У дітей, а тим паче внуків, напевно буде щось інше – це як на Галичині з поляками. А нам уже не судилося. Так от, як ми будемо бачити Росію протягом всього свого наступного життя?

Звісно, це буде ворог номер один. Якщо колись нас приймуть в європейські структури – ми будемо на одному рівні з прибалтійськими країнами. Якщо Францію чи тим паче Іспанію цікавитиме винятково «бізнес» і «нічого особистого», то у нас, як у литовців чи естонців – буде якраз особиста причина проводити антиросійську політику. (Я пам’ятаю, що у нас ще багато своєї «вати», в тому числі й серед поки що діючих політиків – але число їх зменшуватиметься і зменшуватиметься. Як москвофіли на Галичині після приходу туди російських військ у Першу світову.)

Але політичні моменти – це не так цікаво, як контакти на рівні простих людей. От тут будуть дуже серйозні зміни. Власне, вони якраз і відбуваються зараз, починаючи з фінального акорду Євромайдану. Тут, мабуть, варто розділити тих із нас, у кого є рідня в Росії (принаймні, така, про яку знають і з якою більш-менш регулярно спілкуються), і тих, хто не має оної. У перших-бо накладатиметься потужний особистий фактор. Все-таки від рідні відмовитись не так легко, як від народу в цілому. Втім, відмовлятись і не прийдеться – стосунки самі по собі зійдуть на пси. Не всі і не у всіх, але це станеться. І, що характерно, з обох сторін кордону. Вони ж вважають, що це ми тут зазомбовані і не віримо їм, святим людям, якими керує прекрасна людина. Ви зараз засміялись, а моєму батькові недавно розповідала одна знайома, що приїхала звідтам – «Да вы что, Путин же не хочет войны, он же за мир и дружбу между нашими народами». І це все на голубом глазу. І це все при тому, що у жінки цієї сестра живе тут – і за бажання вона могла б мати інформацію про те, що відбувається тут, з перших рук, а не з російського ТБ.

Чесно кажучи, прикладів, коли ставлення між українськими та російськими родичами не змінилось чи майже не змінилось за 2014-й рік, я знаю дуже мало. Відвертих конфліктів теж не так багато – в основному через характерну українську поміркованість. Ну дійсно, чого ото тітці з Костроми кричати, пояснювати щось, як вона на всі твої аргументи буде шпарити кисельовською методичкою? Таким чином в більшості випадків це скорше така холодна війна, інколи без подальшого спілкування, в інших випадках – із зведенням оного до мінімума.

Але рідня ріднею, але що буде в цілому між нами і ними? По-перше, для будь-якого українця (не хохла, не малороса, а саме українця, неважливо, якою він мовою розмовлятиме – державною, «міжнаціонального спілкування», англійською чи івритом) певним сигнальним маячком буде легендарне число 84. Точніше, «84%». Я не знаю, правдиве те соцопитування про підтримку дій Кремля чи ні – але воно є і вже нікуди не дінеться. І при будь-якій зустрічі представників двох народів у нашого десь там блимне лампочка – а ти, товаріщ, теж був серед тих, хто кричав про Кримнаш і підтримував дії Путіна, аж до введення військ і розв’язання «громадянської» війни на Донбасі?

Таким чином, головною першою реакцією на появу «русскіх» буде настороженість. Настороженість і недовіра. Я пам’ятаю, як в Грузії у нас з дружиною запитували, звідки ми (такі російськомовні). І як змінювались обличчя людей, коли вони чули про Україну. Одні прямо про любов до країни і нації говорили, інші могли взагалі нічого не говорити – але зміна була помітна. Причому першопочатково не було ніякої агресії чи ворожості – просто відчувалась якась настороженість. А потім, коли вимовлялось «Украина» чи «Запорожье» – як камінь з душі падав. Так само буде і з нами.

Звісно, в байки про «братні народи» вже мало хто вірив, особливо серед молоді. Але ставлення все одно було позитивно-нейтральним. Зважте ще й на засилля Росії у нашому інфопросторі. Я пам’ятаю, як кілька років тому один друг розповідав мені про фільм «Мы из будущего». Реакція була абсолютно пофігістичною – я просто не люблю такі фільми, тобто включився винятково естетичний фактор. Але і негативу ніякого не було. Уявити собі розмову з цією ж людиною про «Мы из будущего 2» (чи якийсь подібний фільм) зараз, восени 2014-го, я просто не можу. Не виходить змоделювати таку ситуацію.

Взагалі зараз основною тенденцією має стати – і потрохи стає – витіснення з нашого культурного простору так званого «русского мира».

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s