Я учора написав пост про те, що мене відверто дивують люди, які учора висміювали ідею “вовиної тисячі”, а сьогодні радісно повідомляють, що уже отримали її (і навіть не її, а симулякр від одного псевдовіртуального банку). Мені почали пояснювати, чому це – норма. А я згадав ось що…

Був такий період в історії пострадянського простору – 90-і роки. Різне про них можна сказати, але для мене особисто той період – це період нехай і не дуже якісного, але більш-менш щирого кінематографу. Московитського, у першу чергу (українського ще не було). Власне, після мілленіуму той кінематограф для мене помер. А з 90-х я дещо пам’ятаю.

Зокрема, такий невеличкий, 10-серійний серіальчик “Зал очікування”. І от там, у цьому серіалі (у восьмій серії, якщо хочете мене перевірити), був один епізод, який дуже добре пояснює, ЧОМУ брати “вовину тисячу” – це зашквар. Чому це – не можна.

Ось епізод із серії. Тут трохи розширене, трихвилинне відео, щоб ви зрозуміли контекст тієї ситуації.

А тут – коротка, у двох фразах, вижимка.

У мене більше нема чого додати. Dixi.