За що я ненавиджу московитів

Тема, про яку давно хотілося поговорити.

Якось ФБ-френд Антон Санченко жартома написав під одним із моїх коментів на його сторінці – “за що ви”, мовляв, “ненавидите росіян”. І я задумався.

Ви знаєте, а московитів як таких у мене особливо і немає причин ненавидіти. Я ніколи не був на Московіії (ще в радянські часи мав поїхати в Пітер на екскурсію, але вітрянка вберегла; ну, а Крим – це Україна). Контактів з московитами у мене теж майже не було. Ну, є десь там далекі родичі, які живуть уже багато років – але вони, слава Йсу, зі мною не спілкуються, а що вони там моїм близьким родичам задвигали чи задвигають про “вот ето всьо” (Майдан, війну та ін.) мене мало хвилює. Якщо не сказати більше.

Так, звісно, якщо говорити “в цілому” – то тут можна і поненавидіти. От я читаю ці новини, які нагнітають страх перед можливою широкомасштабною і відкритою (уже без сцикливого “іхтамнєт”) агресією Росії, якої, на мою думку, не буде (саме через гебешну сцикливість одного Хуйла) – і реально ненавиджу їх усіх скопом. Саме за те, що вони ж не просто обрали Хуйла президентом і надали йому владу на усе це – а вони самі цього хотіли. “Брат 2” пам’ятаєте? “Ви мнє єщо за Сєвастополь отвєтітє”? Вони хотіли цього самі. Хо-ті-ли. І не треба розказувати мантру про те, що “влада погана, народ хороший, просто дурний”. Не буває так. Не буває.

Але усе це, повторюся, “в цілому”. Про усіх і ні про кого. А це якось… ну не рахується, чи що.

Тож невже і поненавидіти немає за що? Та ні, насправді є. Не зовсім, щоправда, московитів – хоч вони, певно, себе такими вважали (і вважають). Не московитів, а змосковщених, які аж із шкіри пнулися, так хотіли стати “справжніми” московитами.

Знаєте, так буває, коли ти якісь моменти пам’ятаєш на усе життя. І хороші, і погані – неважливо. Важливо, що вони яскраві. Такі, що прямо засліплюють. Або пекуть.

Я пам’ятаю, чудово, прямо кінематографічно так, пам’ятаю перше зізнання у коханні, перший сексуальний досвід, момент, коли нас з дружиною у РАГСі вітали після завершення церемонії, моменти, коли уперше побачив обох своїх синів. Це з того, що засліплює. Але і з того, що пече, теж пам’ятаю. Як мене вигнали з університету, скажімо. Як я уперше зіткнувся із своєю хворобою, яка зі мною до смерті. І ще один момент. Той, про який я хочу вам розповісти. І за який я ненавиджу – нехай уже не так сильно, як тоді, але все одно це відчуття залишиться зі мною – людину, яку уже ніколи не побачу. (Хоча, може, колись і бачив, але, звісно ж, не упізнав.)

Це був, мабуть, 1991-й рік. Може, початок 1992-го. Не пригадаю точно. У мене знову почалися приступи астми – і мама якимось чином домовилася за мене у міській дитячій лікарні Запоріжжя. Якщо ви місцеві, то, звісно ж, знаєте цю лікарню – на Бабурці, на вулиці Новгородській.

Я лежав там двічі. Причому другий раз – це було прямо пригодницько. Ми лежали у відділенні на першому поверсі, в основному усі нашого віку, плюс-мінус, у когось був маленький такий переносний телевізор, плеєр, ми вечорами збиралися у палаті у дівчат (мені тоді уже було десь 14, саме той вік, коли пора), слухали музику, Dr. Alban і все, що тоді було модно і круто, дівчата нас підгодовували печивом (от застряв цей момент у пам’яті, не знаю, чому, майже 30 років пройшло, облич уже не пригадаю, а момент цей є), а вдень, під час тихої години, ми пролазили крізь ґрати (малі-худі, знайшли місце, де було вигнуто так, що якраз зручо було пролазити) і трохи гуляли не стільки по району, скільки по тоді ще не дуже забудованій території біля лікарні.

А перший раз – це був перший раз. Батьки за 100 кілометрів, я сам, в палаті не діти мого віку, а малишня з мамами. Мамам років, як я зараз розумію, десь 30-35. Такі, ще молоді, але уже – особливо на фоні таких, як ми – досвідчені в життєвому смислі.

Я особливо з ними не спілкувався – ну про що було говорити 11-12-річному хлопцю із 32-річною тіткою? Але один епізод мені застряг у пам’яті. Я не пам’ятаю його дослівно, просто загальну картину і відчуття. Я взагалі там мало говорив, думаю. Може, з ними взагалі не говорив – оскільки сталося так, як сталося.

А сталося так, що мене чи то медсестра, чи то лікар попросив покликати з моєї палати одного малого шкета з мамою. На процедури, мабуть, не пам’ятаю. Я, добра дитина, прийшов і покликав. Своєю рідною мовою, якою я тоді (і зараз) розмовляв. Це пізніше, в студентські часи, я вивчив московитську – і говорив нею так, що потім, коли повернувся із Києва і втратив будь-який внутрішній страх, ті, хто знав мене до київського періоду біографії, просто дивувалися – нічого собі, мовляв, так ти україномовний, а російська у тебе така правильна. (Ну, як “правильна” – за запорізькими мірками, хоча, думаю, і краще навіть, ніж у пересічних запоріжців.)

Ну от я покликав цю маму з дитиною, звернувся до неї українською. Мабуть, уперше – може, вони тільки поступили, а я вже там був. Або навпаки. Але точно, що вона мене не чула раніше. А, почувши, вона якось так відреагувала – і словами, і мімікою – мовляв, “екій хуторянін, понаєхал тут мєжду нас, гарацкіх, і сваєй тєлячьєй мовой нас пазоріт” (здається, все-таки щось сказала тоді, бо не настільки я був прямо досвідчений, щоб з обличчя читати думки) – що я в той момент хотів провалитися крізь землю від сорому.

І це зараз я розумію, що стидатися треба було їй, тупій курці, а не мені. Але це зараз, коли мені 42, коли мене навряд чи щось змусить хотіти провалитися крізь землю від сорому – і вже точно не мовне питання, яке після повернення з Києва мене навіть у тотально русифікованому Запоріжжі не хвилювало. А тоді – уявіть цього 11-річного хлопчика, самого у цьому і так чужому світі, а тут ще й якесь доросле міське бидло заганяє своїми словами кудись в район умовної “параші”.

Я не пам’ятаю, що було далі, як я далі там з нею, з ними спілкувався – мабуть, ніяк. Але отой момент я запам’ятав на усе життя.

І саме тому, що я помітив у житті старшого сина подібні – звісно, не такі уже, бо і не 1991-й рік був надворі, коли він пішов до школи, а 2016-й, та все ж – ситуації, я і вирішив змінити місце проживання. Щоб у нього в житті ніколи-ніколи не було такого відчуття. І такого бажання ненавидіти. Просто за те, що він – на чиюсь думку – говорить неправильною, смішною, ганебною мовою.

3 thoughts on “За що я ненавиджу московитів

  1. Эпизод конечно неприятный, и эта тетка явно тупая овца, но совершенно непонятно, причем тут “московиты”. Та тетка (успев стать бабкой) скорее всего до сих пор живёт в Запорожье и говорит на том же языке.

    Подобається

    1. Ви правда не розумієте, причому?

      Чи ви думаєте, що вона – як і абсолютна більшість жителів Запоріжжя, врешті Сходу та Півдня України – самі по собі, від власного бажання, стали такими московитомовним і ненависниками “хутірської” української мови (якою говорили якщо не вони самі в дитинстві чи їхні батьки, то діди точно)?

      Подобається

  2. Подобные ситуации встречаются практически в любой стране, в которой говорят более чем на одном языке. В таких случаях, за редким исключением, какой-то язык “главнее”, а все остальные находятся на вторых ролях. Приведенный вами пример совершенно не является иллюстрацией деятельности “кровожадных московитов”. Это лишь следствие наличия русскоязычного большинства и его доминирующего положения в СССР, что как бы обусловлено вполне естественными на тот момент причинами. Это пример плохого воспитания взрослой женщины и повышенной ранимости детской психики, что конечно не делает эту историю приятнее. Это напоминает (попрошу без импликаций) истории, когда какого-нибудь мальчика избивала и морально подавляла мачеха со светлыми волосами, и этот несчастный, выросши и окрепнув физически (но не морально) ненавидит и начинает убивать и насиловать блондинок, хотя к его травме они не имеют никакого отношения. По такой логике, ” московиты” виноваты перед вами просто самим фактом своего наличия.

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s