Шабадабада, шабадабада… Мужчина і жінка… І двоє їхніх дітей…
Рівно два роки тому ми завершили запорізький період нашого життя, віддали ключі, склали в багажник сумки, сіли в авто – і зникли.
Це було таке цікаве відчуття, коли ти – ніде. В одному місці тебе уже немає, а в другому – іще немає. І я от подумав, коли ми ночували у готельчику на трасі у Рівненській області – цікаво, а от якщо з нами щось станеться по дорозі, це виходить, що ми справді пішли в нікуди.
Але мої дурні думки, на щастя, не втілилися у життя. І ми таки доїхали зі Сходу до Заходу. Так розпочався новий, нинішній етап нашого життя.
Я пам’ятаю, як ми в неділю, 17 листопада, гуляли з Богданом по райончику, поки Ксю і маленький Назарчик спали. Пішли в супермаркет – і розмовляли по дорозі. Я чудово пам’ятаю, який Богдан був сумний, як у нього голос бринів – мені не хочеться іти в нову школу, я там нікого не знаю…
А тепер він збирається святкувати днюху з цілою бандою колег по команді – і я точно знаю, що це не тому, що треба, а тому, що він так хоче. Хоче святкувати – і саме з цими людьми.
Ще через 100 днів, через рік після переїзду у мене питали – ну, і як тобі. Ну, як… По-перше, як це не парадоксально – вологий клімат Франківська для моїх астматичних бронхів гірший за сухий запорізький. Моря не вистачає на Галичині, так 🙂
По-друге, через чотири місяці після нашого переїзду, буквально на початку весни, коли ми тільки збиралися активно освоювати наш новий світ – грохнула пандемія, з карантинами, локдаунами та іншими супутніми речами. Які, прямо скажемо, підпсували нам наш новий етап у житті. Ну, нічого, розгребемося.
А ще питали – ну, і в чому різниця між Сходом і Заходом. Крім мови, звісна річ. Про це я багато разів писав. І про те, як перед нами вибачалися за неправильно пробитий чек у м’ясній крамниці, і про лікарні, коли Ксю потрапила до реанімації з повідом та його наслідками. І багато ще яких відмінностей було помічено. Ось одна із останніх.
Як ви знаєте, з дитсадками в Україні ситуація не те що не дуже погана, але і не дуже хороша. Не вистачає їх, у деяких містах – аж прямо серйозно. Тому в ЗП ми поставили Назара на чергу через пару тижнів після народження. І в свій, той, що ще Богдан ходив – попали б на раз. І у травні чи червні нам дзвонили звідти – коли вже Назарчик приїде? А ніколи, хе-хе.
А тут ми приїхали і стали на чергу, коли йому був уже рік. Ясно що ми нікуди не потрапляли… І тому я вирішив понагліти і написав прямо в коментарі під постом мера міста – а він, пост, був присвячений Дню захисту дітей – що так і так, “хуйо-майо собачі яйця”, не то шоп ми там особливі, але у нас реально не було можливостей вчасно стати на облік, інакше б ми нікого і не смикали, допоможіть.
Ггг, уявив, як би я так запорізькій Свьоклі написав під постом. А у нього був аккаунт в ФБ? А тут – поступово закрутилося, завертілося, уже без мене, уже Ксюшенції довелося попобігати, позбирати різні довідки. Та у підсумку – Назар уже майже тиждень ходить в садок.
Так от, якщо би ви хотіли спитати мене про різницю між Сходом та Заходом України – то за два роки життя тут я вам скажу таке. Тут відстань між владою і суспільством менша (десь, може, навіть варто вжити прислівник “значно”), ніж там. А усе інше – скажімо, ставлення до батьків та дітей у садочках, школах та інших закладах (наприклад, футбольних школах), або взагалі ініціативність суспільства – це похідне. Похідне від цієї ключової відмінності. (Хоча, можливо, саме ця меншість дистанції є похідною від ініціативности суспільства, ще дорадянської. І, можливо, навіть не “можливо”, а “імовірно” чи навіть “скоріш за все”.)
А наскільки це пов’язано із мовою, із церквою – чи це просто збіг, чи тут є прямий зв’язок, тобто чи може бути така ж ситуація на московитомовному секуляризованому (псевдорелігійному, чи навіть “псевдо-псевдорелігійному”) Сході – я не знаю. Це все-таки треба зануритися значно глибше. Ну, та час іще є. У мене. А от у дітей його немає – в тому сенсі, що вони уже не будуть східняками, як я, вони, навіть Богдан, не знатимуть і не відчуватимуть його так, як я. І Назар, той взагалі, як каже його бабуся, моя мама, “маленький бандерівець” росте, бо він уже більшу частину свого маленького життя прожив на Галичині, а про запорізький період знатиме лише із наших скупих (бо що він там встиг) розповідей.
І, можливо, це їй навіть у мінус – бо у мене-то оптика на Україну широкоформатніша, на відміну від них, на відміну від усіх тих, хто жив і живе тільки тут чи тільки там.
Але я радий, що їм не доведеться зіткнутися із такими мовними проблемами, які були у мене. Що у Богдана уже не буде історій, коли з його “Смачного” у їдальні сміялися. Усього цього у них – не буде. Бо тут вони – удома. І це для – головне.
А далі буде видно 🙂